Сам, коло розжареного горна,
Невеликий старий чоловік.
Погляд, наче сповнений покори,
З під червоних стомлених повік.
Всі товариші його поснули,
Тільки він один іще не спить
І завзято відливає кулю,
Що несе мені останню мить.
Все. Скінчив, і погляд став тепліше,
Йде додому. Місяць угорі.
До дружини теплої у ліжко,
Що давно вже спить о цій порі.
Куля, що відлита ним, засвище,
Полетить над хвилями Донця,*
Куля, що відлита ним, вперіщить
В мої груди, скаже: «от і я».
Упаду, охопить серце туга
І минуле поряд промайне,
Змиє кров страждання і наругу,
На траву стікаючи з мене.
І Господь мені відважить міру
За недовгий і стражданий вік.
Це зробив у блузі світло-сірій
Невеликий старий чоловік.
*касательно изменения названия реки, думаю, Николай Степанович меня бы понял.
Рабочий (Николай Гумилёв)
Он стоит пред раскаленным горном,
Невысокий старый человек.
Взгляд спокойный кажется покорным
От миганья красноватых век.
Все товарищи его заснули,
Только он один еще не спит:
Все он занят отливаньем пули,
Что меня с землею разлучит.
Кончил, и глаза повеселели.
Возвращается. Блестит луна.
Дома ждет его в большой постели
Сонная и теплая жена.
Пуля, им отлитая, просвищет
Над седою, вспененной Двиной,
Пуля, им отлитая, отыщет
Грудь мою, она пришла за мной.
Упаду, смертельно затоскую,
Прошлое увижу наяву,
Кровь ключом захлещет на сухую,
Пыльную и мятую траву.
И Господь воздаст мне полной мерой
За недолгий мой и горький век.
Это сделал в блузе светло-серой
Невысокий старый человек.