из Владимира Ляшкевича. Перевод с украинского

Татьяна Квашенко
*
Где багряная грусть с непричесанным снегом венчалась,
где зеницами предков нас ветер прожег до костей,
я ходил по звериному следу к подруге печальной,
что с елово-небесных слетала ко мне крепостей.

Словно ведьма, меняла свой образ дневной на полночный,
И богиней прадавнею – жаждала сразу всего,
её пестовал я, как поэт в кабаке свои строчки,
и как воин её добывал я у сна своего.

Забывала со мной обо всем - что любовь бесконечна,
а я отблеск мгновенья, и только земной птицелов,
что владела всем небом, а я только чащей предвечной –
с упырями и волчьей звездой в ореоле орлов.

*
Не жалела о прошлом – о прОжитой в радости доле -
просто ласки, что пили вдвоем мы на зыбком мосту.
И дарила мне влагу - дождем поседевшему полю,
как осенняя роща – под золотом слёз наготу.

Просто так ничего не бывает - ни вздоха, ни стона.
Просто так только Бог незаметно дары выдает
и подруга моя, уязвимей и хрупче бутона,
что готова стать пеплом от страсти, сжечь сердце свое...

Не слыхать в ее доме давно уже пенья свирели,
и не льётся пьянящее в битые чаши вино.
Только муки потухшей звезды в одинокой метели
я в глазах ее видел - печальных, с огнем заодно.

*
По звериному следу идя, выходил я к подруге:
среди ночи – на свет, средь зимы – в золотое тепло.
Словно лилии солнца тепло, открывал её груди,
Возвращал себе то, что, казалось, давно замело.

И лукавил не раз, но я был до последнего рядом.
Под зарёю бессонной, в её перекрашенной цвет,
ненавидел рассветы, её провожавшие взглядом -
и прощался навек, а мороз свирепел: еще нет!..

Видно нам одного для судьбы нашей космоса мало,
и грядущее там, за волненьем родных завитков -
где по волчьему следу ходил я к подруге, где мчала
над моей головою звезда в ореоле орлов.

___________________________________________


В.Ляшкевич. Сага пристарсті
*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу - дощем посивілому полю,
як осіння діброва – щемку, золоту наготу.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
що готова спалити у пристрасті серце своє...

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і собі повертаючи те, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навік, а морози дзвеніли: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і майбутнє стоїть за печалями любих повік, -
де по вовчому сліду ходив я до неї, де мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.