Коли не вiдправляються човни

Марина Гареева
Коли не відправляються човни,
а весла вже втомилися від крові,
іди мостом, допоки не спинив
похмурий вартовий чужих історій.

Тримайся за поруччя білих хмар,
не вір дощам, що зранені світилом.
Той міст не переходять після чвар,
не здужають його сліпі й щасливі.

Одягнена в любов, як в німоту,
не слухаючи співу мертвих дошок,
неначе не народжували ту,
якою називалaся і досі –

минай провалля, спалені думки,
що жевріють між сказаним й почутим,
не бійся прямувати навпрямки
до берега, де більше не печуть і

не мусять сповідатися слова,
зацьковані півправдами в цензурі.
Там тиша – невимовно вікова,
дерева мешти ґравію не взули.

Там кільця – тільки мудрості і літ,
там вірність не шука собі пристава.
Ніхто там не складає заповіт,
у пам'яті дівочая постава.

Там квіти, спраглі поту і води,
вбирають твої запахи, мов бджоли.
І небо прочиняється: ходи!
І кожен крок фарбує тінь в прозоре.