Нам было тогда не до смеха.
Ночь подняла завесу -
белой симфонией снега
плыла над мачтами леса.
А лес, словно в дрейфе шхуна,
скрипел, во льды запечатан...
И мальчик, совсем ещё юный,
сказал со взрослой печалью:
- Ты песня моя лебединая,
любовь ты моя последняя...
В такие года наивные
любовь всегда последняя...
Тут ведь в достоинстве дело,
хочется быть очень взрослым -
дескать, и жизнь пролетела,
и прошлое так непросто...
Завеяны снегом, ветрила
свисали совсем критично.
Я что-то ему говорила,
и тоже, наверно, трагично.
Была та любовь фатальна,
почти как из драмы Ростана.
Я помню лишь снег обвальный,
который давно растаял.
Симфонию белую снега,
шхуну во льдах хрустальных...
А нам с тобою - до смеха!
А нам с тобой - не печально!
И славно тебе и весело
на белом на свете жить.
Вот только, как все, кто воскресли,
не любишь про смерть говорить.
И в этом, наверно, ratio.
Прошлое вмёрзло навеки.
И это - не декорация...
Симфония белая снега.
Ночь стонала метельная,
сломавши о лес крыла...
Ты - любовь моя первая.
Последняя - тоже была.
Біла симфонія
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу -
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий...
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
- Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання.
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідності -
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідності
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка...
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана.
Я тільки сніг пам"ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту...
А нам з тобою - до сміху!
А нам з тобою - не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це все не декорація...
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило...
Ти - моє перше кохання.
Останнє уже було.