У тобі нема ні породи, ні ізюму, ані скелетів у шафі.
Ти години чекаєш на сходах, коротаючи час і вік.
Ти би міг відпочити в одній із своїх парафій.
Як цілком звичайнісінький, (не)примітний собі чоловік.
У тобі нема ні поривів, ні поклику, паростків вірності,
І ні в якому разі нема надлишкових чеснот.
І з тобою, попри всі меншовартості й наявні чарівності
Не вживеться ні одна з стандартних "домашніх" жінок.
Маніцями, шляхами, малими мізерними мірками.
Мов авто, десь у полі, на глухих сільських автострадах.
По периметру сектору, що жевріє одвірками й дірками.
Десь далеко від подиху міста, шанелів, діорів і прада.
Ти шукаєщ свою власну і непримітну опору.
Правду сонячну, від якої часом пече у вічах.
Своє власне проміння, що гріє в будь-яку пору,
І ту постать жіночу, що робить тебе чоловіком.
І нема ні спокою, ні сили, ні грамів терпіння,
Мілілітри сміливості в альвеолах твоїх легеневих.
Проростають десь в душу, неначе чіпке коріння.
Мерехтіння принадних літніх ночей серпневих.