Я не часто казала "люблю".
І не вміла довго прощатись.
І слова, мов дзвін кришталю.
Мали здатність також розбиватись.
Бо крізь берег надій і чекань.
Крізь далекі світанки й розлуки.
Непомітно наблизилась грань.
Що зв'язала нам намертво руки.
І крізь сонце, крізь зливи, крізь сніг.
Я тебе таки справді - чекала.
І крізь стукіт коліс і доріг.
Десь у серці мрії плекала.
А тепер таки збився маршрут.
І сліди заблукали на стежці.
Ти не Цезар, ти підлий, як Брут.
Ти - те чорне на білій мережці.
Я не часто казала "люблю.".
Але зараз я кажу - "дякую".
І пощади - ніяк не молю.
І нікого таки не оплакую.
Бо навіщо чекати щоразу.
На того, хто кидає словами.
Кожен можен кинути фразу.
Та не кожен підтвердить ділами.
Тому зараз кажу "спасибі"
За таку от реальну казку.
Я не з тих, хто мовчить, як риба.
І ковтає твої відмазки.
Я із тих, хто в своїй стихії,
Хто себе-не когось переможе.
Бо я маю віру й надію.
І на тебе я цим не схожа.