Інші міста ваблять своєю звичністю.
Своєю прозаїчністю, героїчністю.
З якою зустрічають конкістадорів, нових чи просто минулих
Буденних, напівзаснулих, з вагонів щойно прибулих.
У межах цих міст все ясно, звично й буденно.
І навіть найбільш сміливих, найбільш натхненних
Вганюють в одну шеренгу, і йтимуть ті далі смиренно.
Минаючи панельні вігвами, шпалери, віконні рами.
Міняючи все.
Отак життя і несе.
Малює нові пейзажі, підносить дешеві дренажі.
І з чистих невинних душ витягує колір сажі.
Прийняти холодний душ. А далі – і сон грядущий.
Немає часу для казки. Й не має часу для дива.
Твори собі сам. Ходи собі сам.
Без зривів. Без рецидивів.
Надворі співає злива. Танцюють пусті бляшанки
По темних алеях парків.
У пабі лунають ноти. Касири фасуюють банкноти.
Мелодії, танці й старі анекдоти.
Так тісно, як в банці шпротів.
Де кожен лиш розбавляє свій власний душевний компот.
Щоразу, щоранку, щодня, обдумано чи навмання
Блукаємо вбрід.
Міняємо шило на мило. Бунтуємо.
Паралелі доріг тасуємо. Себе шліфуємо.
І кожного разу, коли отак от життя вирує,
Питаємо: «А воно все того вартує?»
Не треба, певно, питатись. Бо інші міста не чують.
А свого таки бракує.