сидить дядько біля хати,
навпроти криниця.
та не має уже сили,
щоб піти напиться.
сам до себе розмовляє,
(бо не чують діти),
чому батькові на старість
так погано жити.
чи вже руки почорніли,
не вміють робити?
чи серця іржа поїла,
не вміють любити?
чи Бог сонця не дає,
що вже нам не світить?
чи жінки дітей не носять?,
бо деж тії діти?
чи прийшла війна велика?
та не видко ж бою!
то прийшло велике лихо,
забирають волю.
розтягають, розкрадають
Батьківщину діти.
та все, кажуть, для народу,
щоб жеж краще жити.
та спливають довгі роки,
а жити все тяжче...
знову люди винуваті,
бо дуже "ледащі".
не дають їм працювати,
не платять зарплати,
а як з голоду вмирають,
самі винуваті.
як зароблять копійчину,
віддай на податки,
щож лишається "ледащам"?
приємнії згадки.
нема в світі гірше ката,
ніж нові панята,
що за доларі зелені
продадуть і тата.
продадуть ліси і ріки,
і хліб у стодолі,
бо немає їм вже діла
до людьскої долі.
нема діла ні до чого,
крім своїй кишені.
отакеє у нас панство,
своє,доморащене...
встав мій дядько і поволі
пішов до криниці.
чи води пішов напитись,
чи може, втопитись.
2003г.