І коли в листопаді сніги упали,
Важкі, безголосі, як сон, глибокі,
Ні вийти, ані зайти,
І ти
І я,
І ми –
Прокинулись замуровані,
Забинтовані
у білий апокаліпсис зими, -
тоді я згадала про них.
Про отих молодят, що купили у нас дачу,
Аби звити отам кубельце,
Жити собі-поживати,
Добра наживати,
Дітей родити
У занедбаному дачному кооперативі,
На окрайчику світу,
Мало не в шалаші.
Були тоді смішні та закохані.
Десять років уже минуло.
Як їм там зараз,
У тому екзилі,
У тій рукавичці поміж снігів,
Зі зморшками сварок, що поміж брів,
Без світла, без газу, без жодних свідків?
Сніг, що обмежує світ до рамок тісної хати,
Хати-палати,
З якої годі вирватися, заким закінчаться заметілі,
А в тілі
мовчання важчає, важчає, важчає –
і металевою кулькою стрягне у горлі.
Сад за вікном у снігах по брови,
Бровко у буді,
Яблука у пивниці.
Птиці примарні кричать серед ночі
Глибокої, ніби сама смерть.
Дачний будинок тоді –
Буцім айсберг,
Високий і крижаний,
Котрий може зігріти тільки одна любов –
Зовсім юна
чи зовсім давня.
Як їм там зараз?
Хоч би не посварились.
Хоч би не захворіли.
Не оніміли від болю білого,
Хліб їх насущний хай ділять потемки,
Тепло хай буде,
Затишно і дотульно
Цим зовсім чужим Адаму та Єві
Із нашого колишнього – такого вже втраченого - раю.