І схопила тіло... вміло
Мимоволі чорна ніч.
Сон на дві персони. ДзвОни.
Сперечання протиріч...
Сніг, як вірш яскраво-білий,
Став сторінкою у сні.
Намагаєшся щосили
Пригадати голосні.
Ліс розготнуто, як книгу.
То заходь, чи залітай.
Краще — друге, крізь-бо крига...
Не торкайся, не питай...
Знаки оклику околиць
Тут тополі не ростуть.
Лише сосни, й ті по колу...
Не збагнеш їх дивну суть...
Ось мости тобі й вокзали,
Намальовані дощем.
В*язні з сумом зав*язали,
І звільнили їх. І ще
Бачиш, онде сходить сонце
У небесних ріках снів?
Кажуть, сон — то є віконце
В інший вимір наших слів...
На сніданок — буде ранок
Промінь сонця на стіні.
Сніг розтане й наостанок
Пригадаєш голосні.