Петя Дубарова
ПАЛЬТО
Пальта висіли на строгих вішаках. Скільки їх! І всі — темні. Бідненькі! Лише кілька місяців тому ви були зелені, кавові, червоні — лише кілька місяців тому.
Серед них і моє. Воно пам’ятає, як жінки з спітнілими обличчями крутили його в казанові з чорною фарбою... Тоді його благородне серце стислося з болю, завмерло. І теплий червоний комір даремно намагався виринути, махав краєчками, наче вушками песика-потопальника. Поясок — чому навіть його не пожаліли! Він був такий милий і смішний. Щойно побачив киплячий котел, злякався, ковзнув від кишені і начебто почервонів ще більше. Взяла його до рук і відчула, як струм проблиснув, наче заплакане від жаху око. Після того пам’ятаю, як він затремтів і за мить потонув.
З червоним кольором щезло і тепло мого печального пальта. Воно змарніло, зблякло, наче після тривалої хвороби. Порохня любить насміхатися. От і тепер вона в’є сиві кубельця в емблемі на лівому рукаві чи в складках коміра. Часом, як холодно, я скулююсь в пальті і прошу його хоча б трошки мене зігріти. Проте воно, зненацька зістарене, більше мене не розуміє. Тоді мені стає дуже сумно. Я голублю його мертві рукава, і сльози мої потопають в його застудженій тканині. Чи ж я винна? Чи ж я погубила його червоне щастя, коли воно обвивало мій стан і зігрівало мене. Чи ж я загасила блиск оцих милих ґудзиків-очей?
Гімназія. Вона зруйнувала красу мого пальта. Її дурнуваті вікна завжди твердять, що все кольорове шкодить їх зору. І ворота, що слухають це і наслідують їм, зачиняються перед усім строкатим.
Так, вона згубила моє гарне пальто. Вона ніколи в класі не здригатиметься, коли я стоятиму коло дошки. Не слідкуватиме трепетно з вішака за моєю відповіддю. Ніколи не обніме мене з радості за мої успіхи і не покладе свою руку на мою долоню, наче теплу лапу собаки — вірного друга. Стоїть поміж інших. І всі вони темні. З радістю була б роздала усю пістряву мого серця, але, може, гімназія — крадлива, холодна — забере це знову, щоб віддати її вікнам, наче зграї з тисячі вовків, — на розірвання.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Петя Дубарова
ПАЛТОТО
Палтата висят на строгата закачалка. Колко са много. И всичките — тъмни. Бедните! Толкова от тях бяха зелени, кафяви, червени само преди няколко месеца.
Сред тях е и моето. То помни как жени с изпотени лица го въртяха в казан с черна боя... Тогава неговото благородно сърце се сви от болка, замря. И топлата червената яка напразно се мъчеше да изплува, махаше отчаяно краищата си като уши на давещо се кученце. Коланчето — защо поне него не пожалиха! То беше толкова мило и смешно. Щом видя врящия котел, изплаши се, плъзна се от джоба и сякаш почервеня още повече. Поех го в ръцете си и почувствах как токата проблясна като насълзено от ужас око. След това си спомням само как потрепера за миг потъна.
С червения цвят исчезна и топлината на моето тъжно палто. То посърна, погрозня като след дълга болест. Прахът обича да се шегува. Ето и сега свива сиви гнезда в емблемата на левия ръкав или гънките на яката. Понякога, когато е студено, аз се гуша в него и моля го поне малко да ме стопли. Но то, остаряло изведнъж, не ме разбира вече. Тогава ме става много тъжно. Аз милвам неговите мъртви ръкави и сълзите ми потъват в изстиналата му тъкан. Аз ли съм виновна? Аз ли погубих червеното му щастие, когато обвиваше тялото и ме пареше. Аз ли угасих блясъка на тези мили копчета-очи?
Гимназията. Тя попари хубостта на моето палто. Нейните глупави прозорци винаги твърдят, че всичко цветно е вредно за зрението им. И вратите, които ги слушат и искат да им подражават, се затварят пред пъстрото.
Да, тя погуби моето хубаво палто. Тя никога в клас не ще потрепне , когато съм изпитана. Не ще следи от закачалката с трепет моя отговор. Никога няма да ме прегърне от радост за успеха или да сложи ръката си на моята длан, като топла лапа на куче — верен другар. Стои между другите. И всички са тъмни. С радост бих им раздала цялата пъстрота на сърцето си, но може би гимназията ще им я вземе отново: крадлива, студена, за да я разкъсат нейните прозорци, като хиляди вълци.
1976 г.