Знов прийде вечір, знов вона сама
заварить собі чаю чи наллє вина,
загорнеться у ковдру, книгу навмання
якусь візьме і буде боротись iз безсонням...
За вікном тихенько стукають у скло
краплі дощу осіннього, а з ними в унісон
з її очей краплинками солоний дощ бринить
по книзі, а у серці i досі щось щемить
від думки: «Чому? Чому все сталось так?
Не можу я повірити, коханий, в це ніяк!!!
Чому тебе так швидко забрали небеса?!"
...і знов на книгу падає солоная сльоза...
Минають днi за днями, за роком рiк летить...
Та тiльки бiль утрати i досi ще не стих...
Старе маленьке фото до серця пригорнув,
Тихенько прошепоче «люблю...я ще люблю...»