Я гадаю, чи ми не ординці?
Не ординці… Ніколи… Не раз...
Чути голос: «…та ж ми українці».
Українці?!! – Питаю я вас?
Лиш тоді буде гідним це слово,
Коли ми, подолавши орду,
Переможемо зайду чужого
І здолаємо спільну біду.
Коли стане не словом, а ділом –
«Україна – це понад усе»,
Коли влада, що тягне з нас жили,
Гідну кару за все понесе.
Коли всякий нарешті затямить,
Що на фронті твій батько і брат!
І що кревний зв'язок поміж нами,
І що кожний в країні – солдат!
Кров народу – це не хромосоми
І не віра у спільних богів.
Це любов, що не відає втоми,
Це відраза до вражих хортів.
Чи забудеш ти кров побратима,
Що мішається з кров`ю землі,
Його душу, що необоримо
Над тобою чатує в імлі.
Коли ділять останню хлібину
І остання граната на двох…
У таку доленосну годину
Кров Народу – і Церква, і Бог.
Коли наші знівечені долі
Завмирають від щастя злиття.
Як здригається серце від болю
Не свого… Чи свого?.. До пуття
Вже не знаєш… То є Кров Народу,
Найсвятіша, шляхетніша кров…
І вирує у венах Свобода,
І біжать вороги стрімголов…
Тільки так ворогів переможем,
А не кожен у свому кутку,
Чужі люде нам не допоможуть,
Чи бажаєте долю таку?!
Бандерлоги, укропи, ординці…
Як завгодно хай звуть вороги.
Та затямте, є ми і чужинці,
Українці і не українці,
Наші з нами, чужих – до ноги!
Боржники повертають борги…