Вчора був вівторок 05.07.2016рік.
Їхала Я в місто Надвірну по справах. Поїзда з ранку не має в той напрямок, тож вирішила іти на автобусну. Треба було перейти через невеличкий базар. Там Я почула голос молодого хлопця, який привертав покупців до себе своєю увагою, щоб вони хоч щось купували.
Глянувши на нього замащений бринзию, чи то сиром на губах він жартома з прохожанами говорив. Сам він був не величкого росту: чорнявий, худорлявий, але у синьо - жовтій вишитій сорочці на коричневому світлому полотні, та в чорному капелюсі, ще й у кольорових полотняних шльопанцях в полоси різного кольору, та у чорних шкарпетках, і джінсових бріджах. То тепер так по сучасному для супер героя, наче появився теперішній Лейбик у ХХІ столітті.
Він так активно працював за прилавком, що можна було всім побачити безплатну комедію.
Йому пасувало це духовне життя, в цьому звичайному народному гуцульському вбранні. Поряд стояли мистецькі вироби з дерева. То були "Гуси Лебеді" - які сиділи на деревах. Вони мені дуже сподобалися. Ото би поставити десь біля хати в травичку й біля водички, подумала Я, і мимохідь пройшла. Голос його ще звучав і до автостанції.
Диспетчер мені повідомила, що автобус не буде заїхати на автостанцію, а зупиниться біля "Піцерії". Отож треба вийти на центральну дорогу. Ставши на "Вугловому", так називався колись магазин, а зараз "Кривий Ріг", з двадцять хвилин прийшлося почекати автобуса.
Було дуже жарко, хоча хмари сіро - темні нависали, з-за повороту навіював вітер, то вже легше, можна було й почекати. І тут на протилежній стороні турбази "Говерла", прозвучала весела музика. З магнітоли співали іноземною мовою. В машині з-закордонними номерами чорного кольору, сидів той самий хлопець.
Він був дуже веселий, потрохи підтанцьовував на сидінні, а звук взагалі підкрутив, на всю голосну катушку, наче накурився марихуани. співаючи щось там під ніс, розмахуючи руками, виводячи їхній художній стиль у ритмі. То він з машини піднімався, а то у неї сідав, якби там якась дрель на сидінні була і знову не посида вставав. Підійшовши до когось взяв величезне яблуко, відкусив та з апетитом дивно жував.
Люди надходили і зазвичай чекали рейс "Верховина - Івано- Франківск" - та на нього дивилися з інтересом. Вистава продовжалася. Хлопець співаючи пішов до магазину. Відкривши двері через поріг, щось сказав продавцям та повернувся думаючи як то далі привернути увагу до людей. Тож наш герой комедії пішов до машини, та чомусь надів гуцульський кептар незважаючи на те, що були липневі спекотні дні, а згодом встав з сидіння і чомусь відкрив багажник автомобіля. Звідти упав білий пакет, а з пакета порозсипалося картопля, огірки, і ще якісь овочі та фрукти наче так мало бути, А може його знімали на відіокамеру і він виконував таку роль, та ми того не бачили.
Глянув на нас цей смішний дивачок і почав ліниво збирати свої продукти. А потім сів у свій автосалон де він від музики гупався на сидінні і поїхав в сторону м.Яремче.
Сівши в автобус, Я побачила маленьку дівчинку. Вона їхала з батьками. У дівчинки трьох рочків була в руках маленька іграшка слоника. Їй дуже вона сподобалась, бо без перестанку вона її включала, звідки вимовляло:
- "Я коплю, коплю монетки,чтоб купить тебе конфетки" - і так щохвилини з тридцять кілометрів, поки вони не зупинилися на зупинці біля Яремчанського водоспаду "Пробій".
Люди звичайно дивилися на цю дівчинку, яка кожний раз ззадоволенням раділа, і підскакувала сидячи на колінах у татка. Скільки то було радості і сміху від такої іграшки.
Я глянула на небо, чорна хмара яка нависала підпливала до сонця, а довколо неї голубе небо... Що ж це за хмара така надійшла чорнезна, яка нависала між небом і землею, яка згодом заслонила сонечко. Довкола великої як дим хмари, висвітлювалось наче ліхтариком, притуливши до чорного полотна,а світле проміння таки ту хмару пропалювало і наскрізь проривалось,як з землі пробивається перша зелень на весні.
Хмара не рухалась, та Я дивилася, на небо приблизно десять хвилин. І тут Я подумала, буду дивитися доти - поки не побачу хто переможе, "сонце чи чорна хмара" . Я не замітила скільки кілометрів автобус проїхав, та Я не відривала очей дивлячись на небо.
Та тут навколо величезної хмари, як бездонне озеро, все більше і більше почало прояснюватися ніби вогнем обпалювати чорне хмаринне полотно, проміння чим раз тим більше пробивало. Поступово появилося сонечко. Воно випливало і усміхалося, як ця маленька біловолоса дівчинка із голубими оченятами.
Я згадала того моторного хлопця, адже Я його уже десь колись бачила. Звичайно що Я усміхнулася при думці. Та всі люди були при своїх думках. Ну от бувають і цікаві буденні дні. Та в кожній годині, в кожній хвилині, і в кожному слові є якась родзинка чудового нашого життя.
06.07. 2016 рік О.М. Ворохта 15:00
На фото: Лейбова гора