Жив такий собі на світі,
Чи на білому, чи ні,
У коморах підземельних
Копоршився у зерні.
Гарно їв та зодягався,
У літах, вже не малий,
Жінка, теща, троє діток,
Але був наш пан сліпий.
Світла Божого не бачив,
Бо у світлі не ходив.
Під землею заховався,
Так до старості й прожив.
Пан сліпий, не зряча пані,
Всі сліпі там, як один,
Сліпа теща, сліпі доньки,
І сліпий найменший син.
На поверхню пан вилазив,
Як на дворі була ніч.
Очі в темряву вдивлялись…
Не весела така річ.
Може, він колись і бачив
Світла сонця промінці,
Але біль страшний і мука
Ріжуть очі на лиці.
Тож не дуже воно треба,
Гарно жити й в темноті.
Жінка є, комори повні.
Головне – не в самоті.
Проживає в підземеллі
Не один такий сліпий.
Правди Божої не знає
Ні дорослий, ні малий.
Під землею спочивають
Бідолаха й багатій.
Так у темряві й здихають.
Буде добриво, чи гній.
*****