Петя Дубарова. Мiй вогонь

Любовь Цай
Петя Дубарова
МІЙ ВОГОНЬ


Люблю вогні, ніжні, як червоні маки. Люблю і сині, хоча вони у своєму вічному прагненні бути красивими, особливими, зраджують свою червону природу.

Люблю чорні очі з червоними вогнями. Люблю фіолетові бенгальські вогні. Вже давно я закохана в сонце...

У кожного є свій вогонь. Всяк береже свій вогонь. А де мій? Який він? Незнайомі вогні женуть мене, і кожна моя клітинка править за тендітну червону арку для них. Вогні чорних очей — хлопчачих очей, котяться стежинкою короткого погляду і тонуть у зіницях, обертаються на два локони світлого сончного руна. Коли ввечері я сама, багато безпритульних вогнів охоплюють мене жар-колом, і всяке їхнє полум’я — то якась маленька пекуча історія. Інші, що за мить втекли за білий паркан чиїхось пальців, дихають мені у волосся, і сором від швидкої зради робить їх ще червонішими.

Я маю свій вогонь. Мій вогонь — це всі вогні: і чиїсь, і нічийні. І сині, і ніжні, і дикі, і сумні. Вони мої брати, сестри, мої хороші червоні ангели. Вони берегтимуть мене від найзапеклішого ворога — зими. Хоча моє життя було б з ними чудове, як полум’я, я б не жадала їх. А тепер я обернуся на чорну мушлю, щоб поглинути частину їхнього блиску. Так  зародиться в мені, наче бісер, мій НОВИЙ вогонь. Буду довго носити його в собі, дуже довго. Ледве відчую, що він вже визрів, тоді розкриюся уся. Мій вогонь буде і новий, і великий. Я даруватиму його всім, кого люблю. Коли я умру, хочу щоб забули ім’я чорної мушлі, в якій визрівав мій молодий вогонь. Я хочу, щоб тільки він був для них єдиним містом, єдиним маленьким гарячим  пристановищем, де всяк знайде часточку для себе.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
МОЯТ ОГЪН


Обичам огньове, нежни като алени макове. Обичам и сините, макар че те винаги искат да бъдат красиви, особени и изменят на своята червена природа.

Обичам черни очи с червени огньове. Обичам лилави бенгалски огньове. Отдавна съм влюбена в слънцето…

Всеки има своя огън. Всеки пази своя огън. А къде е моят? Кой е той? Непознати огньове ме гонят и всяка моя клетка е изящна червена арка за тях. Огньове от черни очи – очи на момчета, се търкулват по пътечката на един кратък поглед и попиват в зениците ми, превръщат се в две къдрици от светлото руно на слънцето. Когато вечер съм сама, много бездомни огньове ме обграждат и ми правят пръстен-жар и всеки техен пламък е една малка гореща история. Други, за миг избягали от белите решетки на нечии пръсти, дъхват в косите ми и срамът от бързата изневяра ги прави още по-червени.

Аз имам свой огън. Мой огън са всички огньове – и нечии, и ничии. И сини, и нежни, и диви, и тъжни. Те са моите братя, сестри, моите хубави алени ангели. Те ще ме пазят от най-злия ми враг – зимата. Но макар че животът ми би бил чуден като пламък с тях, не бих ги пожелала. Сега аз ще се превърна в малка черна мида, за да погълна част от техните блясъци. Така ще се зароди в мен като бисер моят НОВ огън. Ще го нося дълго в себе си, много дълго. Едва когато усетя, че вече е зрял, ще се разтворя цялата. Моят огън ще бъде и нов, и голям. Аз ще го дам на всички, които обичам. Когато умра, искам да забравят за името на черната мида, в която е зрял моят млад огън. Аз искам само той да бъде за тях един град, едно малко горещо пристанище, където всеки ще намери частица за себе си.
 
Петя Дубарова
1976 г.