Петя Дубарова
Коли я вірші ввечері пишу
Рум’яні
Коли я вірші ввечері пишу, мені над головою пролітають білі мартини. Я відчуваю, як вони мені мовлять тремкими від болю й образи крилами, що я зовсім про них забула. І їхні світлі, сповнені туги, сонячні очі, темнішають, як маленькі кришталики білої морської солі. Вони злітають до моря шукати свого синього морського щастя.
Коли я вірші ввечері пишу, моя гітара дивиться на мене — воліє теплого бігу пальців по нап’ятих струнах. Вона знов хоче бути у моїх руках. Вона пам’ятає, як хлопці і дівчата, запалені червоною електрикою, дивилися на неї і були на вершині свого молодого щастя. Тоді я напувала її своїм теплом. Але тепер вона спрагла. Незаймані струни, ослаблі від нетерпіння, охололи і наче висловлюють мені якийсь свій присуд.
Коли я вірші ввечері пишу, я чую, як два вітри — два сильні морські яструби — сперечаються, кому з них грудьми вдаритися в мої двері. Але вони бачать мене, німу і притишену, над моїм червоним зошитом. Ревнощі охоплюють їх. І вони дмуть поміж його сторінок. Зошит пурхає, як маленька, до смерті перелякана птаха. Але скоро вони удвох полишають мене. І сторожко крізь комин йдуть собі, звіюючи свій збентежений дух. Летять межи люди, женучись ща новим щастям.
Заждіть-но, мартини. Я не забула ваші крила, ваші очі і ті сині казки, що ви ними мене обдимаете. Так, напередодні ви тут кликали мене з собою, та полинули самі, і я не розділила з вами солоні крики, однак ви лишилися тут, зі мною. І ваша присутність наринає на мої вірші. О, цей вечір — до решти, я перебула з вами.
І ви, мої вітри, милі ревнивці. Як ви могли подумати, що я не люблю вас. Так — цілісінький вечір ви були зі мною і щулилися у скубленому з мого волосся гнізді. О, як ви принишкли. Мої милі, смішні! Нумо, посміхніться! Я йду до вас — візьміть мене в своє повітряне царство. Надміть мені спідницю! О, нехай вона стане схожою на розкритий мак!
Зачекайте — гітара!
Мені всміхаються струни. Але – подивись! Вони так не схожі на ті, що у моїх віршах. Ні, може, такі ж самі — тільки свій струнний сміх розсипали.
І моє червоне щастя перетворюється в гарячу вуглину — маленьку, справжню і світлу — як вірш.
(переклад з болгарської — Любов Цай
***
Оригинал:
Петя Дубарова
Когато пиша вечер стихове
На Румяна
Когато пиша вечер стихове, над моите коси прелитат бели гларуси. Аз чувствам как ме викат с криле, треперещи от болка и обида, че може би съвсем съм ги забравила. И светлите им слънчеви очи като малки кристалчета бяла морска сол потъмняват, препълнени с тъга. Те литват към морето да дирят своето синьо морско щастие.
Когато вечер пиша стихове, китарата ме гледа – жадна за топлия бяг на пръстите по опънатите струни. Тя иска пак да бъде в ръцете ми. Тя помни как момчета и момичета, запалени с червено електричество, я гледаха и бяха на върха на своето младо щастие. Тогава я поиха с топлината си. Ала сега е жадна. Струните, изопнати от нетърпение, охладнели, недокоснати, издават някаква присъда.
Когато вечер пиша стихове, аз чувам как два вятъра – два силни морски ястреба, се сбиват кой да бутне с гърди вратата ми. Но те ме съзират притихнала и няма над своята червена тетрадка. Ревност ги обхваща. И духват из листата й. Тя пърха като малка, до смърт уплашена птица. Но скоро те и двамата ме оставят. И плахо през комина си отиват, отнасяйки дъха си разтреперан. Литват между хората да гонят друго щастие.
Почакайте ме, гларуси. Та аз не съм забравила крилата ви, очите ви и тези сини приказки, с които ме омайвате. Да, вие преди малко тук ме викахте, а тръгнахте сами и аз не споделих солените ви крясъци, но вие тука останахте. И вашето присъствие напира от стиховете ми. О, тази вечер – цялата, аз бях с вас.
И вие, мои ветрове, ревнивци мили. Та как дори за миг помислихте, че не ви обичам. Да – цяла вечер бяхте с мен и гушехте ръцете си в гнездото на косите ми. Ах, как сте омърлушени. Мои мили, смешни! Е, хайде, усмихнете се! Аз идвам с вас – возете ме в своите въздушни царства. Издувайте роклята ми! О, нека тя заприлича на разтворен мак!
Почакайте – китарата!
Засмиват ми се струните. Но – виж! Та те са тъй различни от тези в стиховете ми. Не, може би са същите – смеха си струнен сипнали.
И моето червено щастие превръща се в парещ въглен – малък, истински и светъл – като едно стихотворение.
Петя Дубарова
1976 г.