Петя Дубарова
ЛІТО
Заходить сонце... Затопивши свою кучеряву голову в заполу мого платтяі, плаче літо. Я проводжаю його до тополі і востаннє цілую йому чоло. Після цього воно котиться з небаченою спритністю нагору, розпростирає руки і щезає. Після літа лишається лише попіл від мороку й перегорілий сміх. Його жаркі бронзові сліди поволі вистигають. Стає холодно.
«Туди, туди!» — шепоче вітер і тягне мене до морського парку...
«А де лунапарк?»
«Нема! Літо його забрало!» — каже у відповідь побіліла від туги хвиля.
«Літо, літо!» — шепочуть сиві піски.
«Спраглі ми — схлипують сліди. — Де літо? Воно нам давало і тепло, і сіль, щоб ми не вмирали!»
«Літо? Пішло собі!» — проспівує далечний маяк, і світле його око мережиться слізьми.
«Пішло собі!» — шумлять мідії. Одна рожева мушля заграє тихо, злякано і стає зовсім чорною.
«Воно пішло собі!» — кричить востаннє чайка і пада мертва на холодний пісок.
Море гірчить, гірчить, наче пиво.
«Хочу літа, літа! — плаче маленьке раченя. — Воно мені казало, що я червоне, як його волосся. О, як воно мене щовечора пестило! Які казочки мені оповідало!»
«Направду літо пішло?» — пита задихана рибина, що виплила з глибин своєї оселі.
«Пішло!»
«Пішло?» — її шалено розшарпані зябра застигають. Вона мертва. Хвилі викидають рибину на берег, і тільки холодна мука, наче сіль, залишається блищати на її безживних лусочках.
Але раптом пристань мені зауважує: «Літо, літо, воно не пішло!»
Поглядають на мене хвилі, мідії, пісок.
«Літо! Літо!» — блискає око маяка. Все море тремтить з радості.
Оглядаюся. І диво! Запола моя світла, зовсім світла і тепла. Мої долоні, волосся сяють. Адже я ними пестила літо. Сльози його зросили мій одяг.
І в цю мить я відчуваю себе доброю і світлою, як саме літо. Зачерпую пригорщею солону світлину і напоюю сліди. Зігріваю сиві піски, у чорну мушлю вкладаю золоте пасемко мого волосся, і вона знов стає рожевою. Забираю в долоні раченятко, і воно більше не плаче.У відкритого дзьоба чайки висипаю літо і грію риб’ячі зябра. Вони знов живі.
«Літо, літо!» — шепоче море.
«Літо!» — проспівує маяк.
«Літо!» — говорить морський вітер.
І зігріті, щасливі, вони засинають на осінь і зиму! Цілую маленьке сонне рача, машу маякові та йду собі. Йду собі, тепла і світла, наче літо...
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Петя Дубарова
ЛЯТОТО
Слънцето залязва... Заровило рошава глава в полата ми, лятото плаче. Аз го изпращам до тополата и го целувам за последен път по челото. След това то се покатерва с нечувана ловкост догоре, разтваря ръце и изчезва. След лятото остава само пепел от мрак и прегорели смехове. Жежките му бронзови стъпки бавно изстиват. Става хладно.
«Нататък, нататък!» — шепне вятърът и ме дърпа към морската градина...
«А къде е лунапаркът?»
«Няма го! Лятото си го прибра!» — отвръщат няколко побелели от тъга вълни.
«Лятото, лятото!» — шепнат сивите пясъци.
«Жадни сме – проплакват стъпките. — Къде е лятото? То ни даваше и топлина, и сол, за да не умрем!»
«Лятото? То си отиде!» — пропява един далечен фар и светлото му око се премрежва от сълзи.
«Отиде си!» — зашумяват мидите. Една розова раковина свирва тихо, уплашено и става съвсем черна.
«То си е отишло!» — крясва за последен път чайка и пада мъртва на студените пясъци.
Морето е горчиво, горчиво като бира.
«Искам лятото, лято! — плаче малко раче. — То ми каза, че съм червено като косите му. О, как ме галеше всяка вечер! Какви приказки ми разказваше!»
«Наистина ли лятото си е отишло?» — пита задъхано една риба, изплувала от дълбините на своя дом.
«Отиде си!»
«Отиде си?» — и лудо разтрепераните й хриле застиват. Тя е мъртва. Вълните я изхвърлят на брега и само студена мъка като сол остава да блести по безжизнените люспи.
Но изведнъж кеят ме забелязва: «Лятото, лятото, то не си е тръгнало!»
Поглеждат ме вълни, миди, пясъци.
«Лятото! Лятото!» — блясва окото на фара. Цялото море трепери от радост.
Поглеждам се. И чудо! Полата ми е светла, съвсем светла и топла. Дланите, косите ми греят. Та нали с тях съм галила лятото. Сълзите му попиваха в дрехите ми.
И в този миг аз се чувствам добра и светла като самото лято. Загребвам с шепа солена светлина и напоявам стъпките. Стоплям сивите пясъци, а в черната раковина поставям няколко златни косъма от косите си и тя отново е розова. Поемам в длани рачето и то престава да плаче. В отворената човка на мъртвата чайка изсипвам лято и стоплям хрилете на рибата. Те пак са живи.
«Лятото, лятото!» — шепне морето.
«Лятото!» — пропява фарът.
«Лятото!» —– говори морският вятър.
И затоплени, щастливи, те заспиват за есента и зимата! Целувам малкото спящо раче, помахвам на фара и си тръгвам. Тръгвам си топла и светла като лятото...
Петя Дубарова
1975 г.