Чи зможу я колись тебе торкнутись,
чи це можливо тільки уві сні ?
Чи зможу я хоча б на мить позбутись
отого суму, що живе в мені ?
Чи зможеш ти колись мене торкнутись ?
Чи зможу я відчуть хоча б колись
твій дотик, щоби в ньому захлинутись
від переповнюючих серце почуттів ?
Чи зможу я відчуть цілунок той,
що є ніжнішим навіть за весну,
за золотий над квітами пилок,
за матіоли аромат, і за росу,
за пелюстки вершково-кремових троянд,
ніжнішим за пташине пір'я,
за парасольки ніжнії кульбаб,
ніжнішим за тоненьке павутиння...
Чи зможу я колись ? Чи лише мрії
залишились мені ? Ні. Ні! Не вірю!
Я хочу наяву ті мрії! Я хочу впасти
в твоє кохання, у твої обійми,
у ту неімовірну ласку...
Почути хочу ті слова,
що так проникливо, немов лавандова олія,
течуть під шкіру;
слова, що кров розбурхують й думки;
що збуджують в мені бажання;
слова, що скажеш тихо, пошепки:
"Моя... Ти лиш моя... Моє кохання..."
Але це потім, потім буде пристрасть,
гарячі спазми насолоди. Потім.
А зараз лиш передчуття того,
як ти підійдеш
і я крізь сукню твій відчую погляд,
той погляд, що зворушливо й повільно
торкнеться до моєї спини,
і я благатиму про себе: "Милий, досить!",
а ти, немов почуєш
й, рукою відгорнувши лагідно волосся,
губами доторкнешся шиї...
а я, затримуючи подих,
немов зімлію,
й відчую, де народжується ніжність,
ота, що на межі з солодким божевіллям...