...А непримiтне дерево зрубали, викорчували,
І під сокирами та пилками здавалось виличнiшим
Воно - співало собі диких, тихих, непам'ятних пісень.
Воно ж бо мало стати чимось значущим,
А не просто деревом десь на околиці,
Таким смішним та зайвим серед квітучих яблунь, вишень-черешень.
"Як було б добре стати човном!"- думалось йому, мрiялось по веснi,
Коли снiг розтавав, шепотiв по чорнiй землi...
Картинно гойдатись на хвилях під вербами,
Зманюючи втомлених мандрiвникiв...
Ї шафою стати теж непогано - все ж тримати
В собі щось важливе для когось мiж власними нервами, ребрами...
Але майстри-технократи вирішили інакше.
Вони придумали двері для якогось закутку,
Двері в кімнату для непотрібних речей
Або ж просто двері, в які ніхто не стукав,
Чи ті, за котрими сховано щось настільки важливе,
Що стукати непристойно; в які ти хочеш, мрієш ввiйти,
Але думаеш: "Може, це не для мене!", або: " Та хай! Колись, пізніше...",
І: " Я вже надто старий"/"Я ще не готовий".
В усякому разі будь-які двері це щось подібне до сходів.
Скільки дверей ми відкриваєм за власне життя?
Дерево ж не прагнуло стати дверима - приховувати, спонукати...
"Та ні! Це не для мене! Не хочу!" - кричало воно.
Але вся природа його, жили, структура неприйнятні
Для чогось іншого. Вся душа його не переставала суперечити.
...Надто важкі двері, можливо, якогось храму
Чи багатого дому для захисту вiд злодiiв та холоду...
Тому, часом, так важко нам відкривати потрібні двері,
Долать перешкоди, бо дерево - то для простору,
Бо те, що нас робить сильнiшим, мае свою слабкiсть -
Дверi вiдкриються, якщо добре стукати,
Таке в них призначення...