Заболю, затужу,
зарыдаю...в себе, закурлычу,
А на взгляд посторонний
засмеюсь, надломивши печаль.
И твой лик праславянский
вспомню я как молитву и притчу,
И положит заря
на молчанье моё печать.
Забелели снега,
забелели на всём белом свете.
Опадает листок,
как у чайки подбитой крыло.
Там, где были с тобой
в соловьиное наше лето, -
Забелели снега...Забелели снега...
Замело.
И приходит , как сон.
И приходит ко мне, как из марев:
тёплый шёпот и всхлип...иль слеза,
Иль роса от реки?
На край неба вечерний,
как на эллинский тасосский мрамор,
Смутный профиль ложится
и лилия тонкой руки.
Для других я отцвёл.
Я на сердце цветы свои спрятал.
Я от глаза чужого
укрылся туманом до дна.
Только как-нибудь ночью
подойди, окажись снова рядом -
Я тебе засвечусь,
как ещё никому, никогда.
Заболю, затужу,
зарыдаю...в себе, закурлычу,
А на взгляд посторонний
засмеюсь, надломивши печаль.
И твой лик праславянский
вспомню я как молитву и притчу,
И наложит заря
на молчанье моё печать.
Мелодія
Заболю, затужу,
заридаю в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов"янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів"яле чаїне крило.
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкане літо, -
Забіліли сніги...Забіліли сніги...
Замело.
Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип...чи сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений обрис
і тиха лілея руки.
Я для інших одцвів.
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти -
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь.
Заболю,затужу,
заридаю...в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов"янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.