Єдине прощання – на сотні побачень.
Я знаю – не ти… може, зверху пробачать?...
За мною… за вітром… за обрієм ранок рушав.
Без права на дихання жодне із значень
раптової зливи…
раптової, наче…
коли, до підборів поближче, тікала душа.
І сотні листівок пустили коріння
поміж сторінок в сітьовім павутинні.
Що зАмки для нас?… коли ми – будували міста...
в які, в протиріч всім відомим тяжінням,
з тобою піде не моя героїня.
...А я… – лиш останнє побачення…
…замість листа.