Я йшов додому, осінь гуркотіла
Дощем як з прірви мокро-льодяним.
Вмить вантажівка гучно пролетіла,
Клуби залишив дизельним пальним.
Замовкли ніччю стапелі заводу,
Що стало чутно з станції свисток,
Лише безмовно дихали городи
З садків натхненно віючи димок.
Ті самі запахи від рідного містечка
Земля як Мати чуйно береже,
Сильніше стукало моє сердечко,
Я був так близько, біля дому вже.
Призупинився. Вас ми зустрічали
На цьому місті, двадцять років тому.
Не пам’ятаю, що розповідали,
Коли ми йшли з бабусею додому.
Іване Савичу, все перемінилось.
Тепер хай люди правдою розсудять.
Мені з дитинства вулиця наснилась,
І я боявся, що мене розбудять.
А Старобільськ наш не змінився зовсім.
Та я радію! Затишний і вічний,
Любимий взимку, літом, в весну, в осінь,
По-слобожанські завжди симпатичний.
Ще пам’ятаю Ваш чудовий вигляд,
І ті прості з бабусею розмови.
Мені вона Вас ставила як приклад,
Читала з пам’яті всі Ваші твори.
П. Єгоров
20.05.2016