Так просто буває:
забудеш у гості прийти
В покутті стола є
вечеря, уже в темноті.
Застигла в узбіччі
березова роща, мов жар.
Дерева не вічні:
Зсічеш, а у ньому душа.
І в кільцях на зрубі
для тебе послання звучить.
Ти чуєш, мій любий?
Я вже не лишаю ключі
В проємі світанку,
у скважинах випитих днів.
З дощем до устанку,
із вітром в безмежний порив!
Так просто буває...
Повернешся в сад, що зростив,
а там тятива б’є
із зігнутих плеч пустоти.