Це селище – загублена і затерта з роками цяточка на мапі Волині. Сховане між мальовничими гаями та численними озерами, воно, тим не менш, досить давно вже тут існувало – кажуть, ще за Речі Посполитої. Але люди, повсякчас, вельми дивуються, ба, навіть дратуються через те, що швидкісне шосе, що на мапі обіцяє найкоротшу подорож до держкордону, насправді забирає далеко на північ через неочікувану перепону на шляху. Отже, тим хто добряче спустошив би свій гаманець на щораз дорожче паливо, а не на залізничний квиток, це село з 20–ти хат, розкиданих серед луків, наче жменька посіяних нашвидкуруч зернят пшениці, стояло мов сіль в оці!
Місце те було, як то кажуть, глухе. Навіть рев шосе чули хіба що з найближчих хат. На кілька кілометрів на південь простягались за селом пасовища, прикрашені намистинками поодиноких беріз, чагарників та сосен. А далі – став, що переходив у плавні, а за ними – болото. За тим болотом чорнів хвойний ліс, який в цих місцях так і назвали – Чорним. Мало хто із села ступав у тінь вікових ялин та скрипучих височенних сосен. Хіба лишень лісоруби та мисливці. Навіть для збирання грибів обирали світліші та веселіші місця – ті, в яких перемовляються птахи, а не дерева, які встигли за свій вік втомитися мовчати!
Через відсутність багатьох благ цивілізації, робота в селі знаходилась кожному – від старого до малого. Отже, байдуже, що ти і до шиї корові не доріс: дрючка в руки - і паси череду до вечора! Хай ще молоко на губах не обсохло – їж майже те, що й корови, тільки зварене-приправлене і те, що в полі знайдеш!
Найзавзятішими «випасальниками» вважали себе троє щирих друзів Гриць, Олесь і Славко. Власне, саме серед череди зав’язалась і загартувалась їхня дружба, і не пускали з того часу в свій гурт нікого «чужого», вважаючи, що їм і самим море по коліна й дадуть вони перцю будь-кому.
Та хай там як, а того літа то було їхнє перше випасання на «далекому» пасовищі. То була справжнісінька пригода.
Широке поле раптово обривалося неглибокою яругою, що спускалась прямо в прохолодну води чималого озера. Цілий день хлопці рибалили, купалися і ловили метеликів, час від часу безтурботно озираючись на корів. Попри чималий, як на їхній вік, досвід, підліткам навіть і на думку не спадало, що тут могла б на них чатувати небезпека. Що могло статися з тваринами, якщо вовки давно полишили ці місця, а поряд з ними був такий сміливий та відданий товариш – пес Карпо?
Серед забав та невтомного сміху, друзі й не помітили, що з яруги поволі стали скрадатись сутінки. Так, майже в темряві, спустилися хлопці з череду в низину над ставом й заходилися розкладати багаття. На нехитру вечерю була вівсяна каша на воді та дві краснопірки піймані Грицем – найстаршим серед пастушків. Попри втому і купу вражень, накопичених за цілий день, проведений на «далекому пасовищі», друзям не хотілося ані їсти, ані спати. До того ж це було їхнє перше дводенне випасання.
Коли луна від голосного сміху розчинилася в нічній темряві й над ставом і плавнями знову запанувала тиша, Славко, наймолодший з-поміж них, замріяно дивлячись на танцюючі язики полум’я, раптом спитав:
- Чуєш, Грицю, а ти якісь історії про ці місця знаєш?
Витримавши паузу, Гриць, ніби знехочу, відповів:
- Звісно кожний камінь і деревце має свою історію… А тобі про кохання чи про щось цікавіше, адже про кохання тобі слухати ще зарано?
Олесь, тихо засміявся. Не звернувши на те уваги, Славко тихо сказав:
- Таку, аби я не заснув. Боюся череду прогледіти чи пропустити щось цікаве…
- Ти? – здивувався Гриць – Тобі спати час, малий! А череді ми якось дамо раду!
- Ні, ти розкажи! – не вгавав Славко і рвучко перевів погляд від вогню на товариша. – Я вже досить дорослий! Я вже…
- Та ну, досить, заспокойся! Не гарячкуй. Хочеш – слухай! І ти, Олесь, слухай, аби не перепитував – знаю, який ти цікавий до всього, попри вдавану байдужість!
Про це місце розповідають чимало. А що правда, що ні - байдуже, коли хочеться про щось потеревенити! Так от, як не чули, то почуєте від мене розповідь про загадковий вогник, що інколи по ночах спалахує на тому березі.
Гриць непевне махнув рукою вбік Чорного лісу, що похмуро темнів на тлі зоряного неба. Усі рвучко обернулися. Переконавшись, що там, куди показував товариш нічого немає, знову перевели погляд на оповідача.
- Хтось з пастухів намагався покликати тих, хто мав палити той вогник, але ніхто не обізвався! Найсміливіші вранці шукали місце, де міг горіти той вогник, але нічогісінько не знайшли!
Гриць ненадовго замовчав. Тут тишу обірвав Олесь:
- Та що в тім, такого, що не озивалися? Може то якісь молодята любилися подалі від свідків? І вогонь задля таїнства ретельно загасили, змішавши попіл з болотяним багном!..
- Так може воно і є, а все ж… Деякі нещасні випадки пов’язують з тим вогником. Он, чув, як торік лісоруб Вадим так з хащ і не повернувся. Ті, хто був з ним, казали, що пішов на той вогник – і тільки шукай вітру в полі! Шукали, гукали, волосся рвали на голові з розпачу – пропав чоловік – і все.
- В болоті втопився?
- А на допомогу покликати? І бувалий же… Кажу вам, щось тут нечисто…
- А що люди про той твій вогник кажуть?
- Кажуть, що Лісовий Дід чи ще якась приблуда… І ніхто ж не скаже напевне, коли почали бачити вогник…
Раптом Славко нажахано зойкнув і показав на протилежний берег:
- Дивіться-дивіться!.. – не в змозі ще щось промовити він сховався за спину Гриця.
- Та що ти верзеш, малий, - нічого там нем… - Гриць замовк на півслові, раптом вгледівши неясний блиск між деревами. Наче око якогось хижака, що хижо блимало, від чого в хлопця аж кров холола зі страху.
Для чогось міцно стиснувши в руці дрючка, Олесь голосно крикнув:
- Гей, ви, там! Ми вас не боїмося!
У відповідь – моторошна тиша
Повітря наче завмерло. Перестали кумкати жаби, шурхати травою корови, замовкли сови. Та хлопців насторожило інше: Карпо, хоч і почав напружено прислухатися, зовні все ще лишався спокійним!
Аж раптом підскочив і чкурнув без жодного звуку в чагарник вбік боліт.
На мить забувши про вогник, хлопці у відчаї стали гукати Карпа, не сміючи побігти за ним слідом.
- Дірява голова! – вигукнув, картаючи себе Гриць. Славко аж схлипував зі страху.
- …Він мотиляв хвостом… - задумливо промовив Олесь: - Грицю, хто був його колишнім господарем?
- Не знаю, а що?...
На тому березі почувся хриплуватий сміх і собаче брехання. Обидва старші хлопці похапали за дрючки, але тиша знову накрила важкою ковдрою нічний простір. Навкруги ані душі наче не було. Раптом в чагарнику почулися важкі людські кроки і приглушений голос:
- … Он бач, як мені вся ця історія боком вилізла?.. А ти мене одразу пізнав, друже… Знаю: ворон ворону ока не виклює, а ми з тобою дійсно наче рідні..
З нічної темряви з’явився незнайомий чоловік, від вигляду якого, хлопцям стало так страшно, що аж кийки з рук повипадали: подерта брезентова куртка, сірі від бруду штані, довге сплетене волосся і борода.
Здивовано обвівши поглядом присутніх, чоловік втомлено спитав:
- Що ви тут робите?.. Ви, часом, не бачили трьох лісорубів? Що мовчите, як води в рота набрали? Відповідайте, як до вас старші звертаються!
- Н-ні, н-не бач-чили. – ледве вимовив Гриць
- А чого ви так злякались? – лагідніше спитав незнайомець
- В-вогника – намагався себе опанувати і Олесь
- Забудьте! – люто вигукнув чоловік, від чого діти аж відскочили. – Нема вогника, а щоб його, клятого!..
Гриць крадькома обернувся: ніякого вогника між дерев він дійсно не побачив, наче все приверзлося!
- Де інші?! – наче кудись у простір гукнув прибулець. – Хоч Карпо – вірний товариш. Бач, дочекався мене! … Заблукати в трьох соснах… у, нечисть… Он, ранок займається – до села мене хоч доведете, хлопці? Є, до речі, щось їстівне, бо всього лиш ніч блукаю, а голодний, наче рік не їв?! Можливо ж таке! Та щоб я, коли-небудь ще,… сам від себе жорсткого відкоша дістану, як ноги знову до лісу потягнуть! Говорила ж стара: їдь у місто, а не по нетрях блукай!..
Цілком опанувавши себе, Гриць спитав:
- А хто Ви? Як Ваше ім’я?
- Лісоруб я. Дядько Вадим зви. Не впізнав? Певне, мав бачити – бо я тебе впізнав: ти Гриць Матвієнко! А з друзями ще познайомлюсь…
Приголомшені тим, що сталося, хлопці більше жодного разу не ходили до озера, що край Чорного лісу – благо, на Волині таких все одно вдосталь. Вражений і пригнічений тим, що блукав у пошуках загадкового вогника більше року, лісоруб Вадим став відлюдькуватим, а згодом і зовсім покинув село і поїхав до Києва, де постригся в ченці до Києво-Печерської лаври.
Загадка лісового вогника так і лишилася вкритою завісою таємниці, одного ж разу взагалі про неї забули, але десь на підсвідомості, тутешні пастухи і лісоруби й досі більш за все бояться опинитися вночі на березі лісового озера, бояться спокуси шукати відповіді, що, певне, не слід робити, як не слід ломитися до чужої оселі, перш ніж господар сам гостинно запросить.