А свiтло тане воском на стiнi,
прозорий шовк пiвсутiнок тьмянiє.
Ти щось шепочеш лагiдне менi,
вiд чого серце в тiлi шаленiє.
Твої слова, як квiти золотi,
як струмень свiтла сонячний на скронi.
О, як люблю миттєвостi отi –
у рук твоїх жаданому полонi.
Твої слова крилатi, наче мить,
й повiтря, i жива вода, i мертва.
О, як вiд них в душi моїй бринить
струна кохання i, любовi, вперта.
Чимало промайнуло зим i лiт,
вже сивина укрила снiгом скронi
та ми її сприймаємо як цвiт –
бузковий цвiт в простягнутiй долонi.
Твоїх очей бездонну глибочiнь
люблю п’янку, вiд трунку – знемагаю.
Люблю життя безмежну височiнь…
Та до нестями – лиш тебе кохаю.