Оригінал:
Цей світ уже не вірить в чистоту
Ні подихів, ні поглядів…Тим більше
Не вірить він у музику святу,
Кохання дотик променем і віршем…
У щиру безкорисливість плеча,
Готового підтримати сердечно.
Такий вже час…такий свавільний час,
Що робить нас рабами, безперечно…
Рабами тих , хто думає «не так»,
Рабами тих, хто «все про тебе знає»…
І носиш душу зранену навспак
(ЇЇ вже, певно,й Ангел не впізнає)…
Цей світ уже сказився від тривог,
Глибоких травм і неземної люті…
Тут потайки щодня ридає Бог
Над душами, що кригою закуті…
То що ж у цьому світі я роблю?
Ліплю себе?
Ловлю себе?
Шукаю?
Скоріш за все – приречено люблю…
Відмолюю.
Малюю.
Оживляю
Переклад з української Світлани Груздєвої:
Нет, этот мир не верит в чистоту
Ни вдохов и ни взглядов…и уж точно,
Не верит в музыку…начистоту? –
В любви касанье – ни лучом, ни строчкой…
И в щедрость сверхнадёжного плеча,
Готового к поддержке бескорыстной.
Такое время…произвола час,
Что делает рабами духа, смысла,
Кто думает «не так», любви во имя,
Всех тех, кто «про тебя всегда всё знает»…
И носишь душу раненной навылет
(её теперь и ангел не узнает)…
И мир почти безумен от тревог,
Глубоких травм, кровавого татами.
И вот – тайком все дни рыдает Бог
Над душами, окованными льдами…
Так для чего же я леплю себя?
Ловлю себя?
Ищу ли?
Умоляю?
И всё же, обречённая, любя
Молюсь.
Рисую.
Души оживляю.