( Із спогадів сина ветерана ВОВ)
Як плине час, відчутно наступає,
Сміливим будь, щоб вирватись вперед...
А в пам'яті все вибухи лунають,
В руках тримає батько кулемет.
Війна жорстока, полягло чимало,
Та у фашистський зігнано полон.
Спокійно жити пам'ять не давала,
Тримала міцно ланцюгом у скронь.
Ридає, плаче неумовна скрипка,
Скрипить смичок у батьківських руках,
Відпочивав від швейної машинки,
Літав за обрій у своїх думках.
Згадав полон, фашистський табір-хащі,
Про втечу неймовірну, шлях тяжкий
Додому-знов окупаційні пащі,
На біржі праці, час у той лихий.
Та разгромила армія фашистів,
Здійснилась мрія, звільнено вже їх,
Тож знову фронт, кровопролитні битви,
Жадана перемога-свято всіх.
Лице змінила посмішка знов тепла,
Згадав комдива подарунок він,
А то були; машинка "Зінгер" швейна,
Та скрипка зі смичком, лунав щоб спів.
До ювілея він жадав дожити,
До сімдесяти переможних літ,
Але пішов вже за межу почити,
Лиха година вкоротила вік.
Хіба ж гадав герой в тій Вітчизняній,
Сини щоб бились на святій землі,
Міста-руїни, села невпізнані,
За що кров проливали на війні?