Химерні полководці моїх дум,
Хапаються за обрій павуками.
І рушаться... у той глибокий сум,
Що став бездонним урвищем з роками.
Немає слів, немає сліз та й годі,
І серце мов шахрай шука наживи.
Бездомним просить щастя в переході
І не знаходить, не стає щасливим.
Розлука не лякає більш ні грамму,
Бо найстрашніша туга десь в мені
Сточила до грудей болючу рану
І змусила палати у вогні.