Україно, коли сивії хмари твої
Спалахнули вогнями війни,
Люди стали на захист святої землі,
І фашисти здолати тебе не змогли,
І радянськії воїни вбили війну у Берлині,
Перемогу здобув в тому суворім бою.
Це був травень. Мов дивні перлини,
Розквітали вже квіти в гаю
Та вишневі садки у долині…
Все на світі раділо теплу.
«Весно!Весно!» - пелюстки тремтіли…
«Весно, люба прийшла», - солов*ям не до сну.
***
Люди пестили рідну землю свою
Та діткам у нагоду казали:
«Перемогу здобув у святому бою,
Ми вам волю та долю спіткали».
Роки швидко летіли. Діти дорослими стали.
Як батьки, вони землю любили, міста будували
Та Вітчизні, як матері, рани війни лікували
Під червоною зіркою нашої Чудо-держави.
В ній Україна – гігант індустрійний:
Могутнії ГЕС та щирії ниви…
Платон, Корольов та Антонова крилля…
Науки, культури, мистецтва перлини…
Сучасні міста, многолюднії села…
Батьки нам лишають велику оселю!
1977 р.
P.S. Это одно из самых первых моих стихотворений. Мне 13 лет. Перед публикацией лишь чуть-чуть, самую малость, поправила рифму. Всё: и смысл, и слова оставила так, как тогда написала, потому что при всём несовершенстве формы тут, как говорится, устами младенца глаголет... Поколение, которому это наследство оставили родители,не захотело "быть вольною царицей, а захотело быть владычицею морскою". Оно породило поколение прожигателей наследства. А прожигатели, в свою очередь, породили поколение моральных уродов. Всё.