Автобіографічне
Зима в цьому році була напрочуд казковою. З кожного двору до вулиці були зроблені проходи в снігу, товщина якого сягала не менше одного метра. Мороз дзвенів у повітрі. Сліпило очі яскраве сонячне світло. Сніг лунко скрипів під ногами, переливаючись сріблястими відблисками. Незважаючи на холод, всі раділи чудовій морозній погоді. Підстрибуючи та потираючи руки, промовляли: - Оце так морозець! Оце так молодець!
Напередодні Нового року все частіше можна було побачити перехожих з ялинками. В крамницях стояли великі черги людей з сітками в руках. Всі готувалися до Нового 1964 року.
Я тоді навчалася в одинадцятому класі. Ми були першими випускниками з одинадцятирічною середньою освітою. Майже всім нам виповнилося на час випуску зі школи по вісімнадцять років.
Окрім мене в сім’ї було ще двоє дітей. Братам на новорічні ранки ми з мамою зробили костюми колобка та мушкетера.
Що стосується мене, то треба було приготувати маскарадний костюм, без якого на новорічний бал-маскарад нікого не пускали. Заздалегідь було вивішене оголошення, в якому запрошували всіх старшокласників взяти учать у конкурсі маскарадних костюмів. Перших трьох переможців чекала нагорода.
Треба сказати, що актового залу в нашій школі не було. Для проведення шкільних заходів використовували приміщення двох суміжних класів, між якими була стіна-ширма. Її розсовували в сторони, і класи перетворювалися на великий зал. А після заходу її розтягували, як гармошку, і замикали на замок. Цікаво, що тут проводилося багато заходів, присвячених обговоренню якоїсь прочитаної книги, за заздалегідь оголошеним планом обговорення, проводилися диспути між старшокласниками. В цьому залі приймали учнів у жовтенята, жовтенят – у піонери, піонерів – у комсомол; проводилися урочистості, присвячені святковим датам. Звичайно ж, цей зал був приміщенням для загальношкільних батьківських зборів.
А до Нового року посередині залу ставили ялинку, хоч насправді це була звичайнісінька сосна.
Постало питання вибору новорічного костюма. Оскільки я мала нахил до наук природничо-математичного циклу, то зупинилася на тому, що це буде костюм «Хімія». Тканину купити на костюм було нереально, тому що таких грошей в сім’ї не було. Плаття зшили із добре накрохмаленої марлі. Спочатку ми випрасували її, а потім зшили плаття. Спереду на ліфі красувалася схема будови атома. На верхній спідниці – електронна будова атома метану, на нижній – рівняння реакції сірчаної кислоти з нітратом калію. Стійка-воротник і плечі були оздоблені зірочками. Все це було вирізане з яскраво-червоного глянцевого цупкого паперу. Голову прикрашала шапочка з написом «Хімія». Костюм гармонійно доповнювали новенькі червоні туфлі, які мама купила мені на вихід ще влітку.
Довго довелося повозитися з маскою. Її ми вирізали з картону, пришили зав’язки. Потім обмазали клеєм і обсипали битим різнокольоровим склом з розбитих ялинкових іграшок. Ось в такому костюмі мене побачили всі в залі, в тому числі й члени журі.
Нарешті настав час визначити переможців конкурсу. Всі з нетерпінням чекали оголошення результатів. Найкращим було визнано костюм «Хімія». Мені урочисто вручили приз за перше місце. Це була книжка білоруського радянського письменника Івана Шам’якіна «В добрый час. Криницы». Я зберегла її. Ось вона лежить переді мною. Підписана чорнилом, ручкою з пером «Звёздочка»:
«Скачко Надежде за костюм, занявший первое место на Новогоднем карнавале.
Дирекция школы.
1963 год».
За всі одинадцять років навчання в школі моє прізвище писали неправильно, оскільки мій батько був росіянином і прізвище його було Скачков. І тільки в атестаті, врешті-решт, моє прізвище написали так, як треба.
Епіграф
Я не плачу за тим часом. У мене немає ностальгії за ним.
А згадую все це, тому що це було моє життя.
Мені випало жити саме в цей час і в цій країні.
Грудень. 2015 рік
На фото автор