Оригинал:
знов позолоту бабиного літа
душа співає і чомусь тремтить,
як павутинка, сяєвом налита,
що може обірватися за мить
листочки наче мрії опадАють
в обійми тиші, в шовк тонких волось
в собі тамую почуття і вірші
і все, що змалювати не вдалось
ні фарбами, ні звуками, словами,
бо що це все для світла й висоти
таке щось незбагнене поміж нами
не осягнути вже й не перейти
десь нарівні з нічними журавлями
дзеркально-чисте й невловиме щось
що зацвітати буде не словами
а золотом нескошених колось
що пломеніти буде на орбітах
уявою надуманих світів
а помиратиме в осінніх квітах
без жодних слів.
Вільный переклад з української Світлани Груздєвої:
вновь лета бабьего немую позолоту
душа поёт, как трепетный родник,
как паутинка, прячущая ноту,
что может оборваться лишь за миг…
листочки вновь мечты мои влагают
в объятья тиши, в тонкий шёлк волос…
в себе таю стихи, что я слагаю,
и всё, что воссоздать не удалось
ни красками, ни звуками, словами:
что' это всё для света, высоты…
такое что-то вечное меж нами:
не охватить никак, не перейти,
сравнимое с ночными журавлями,
зеркально-чистое на полпути,
что зацветать привыкнет не словами,
а колосками в сердце вновь и вновь,
и высоты достигнет Гименея,
но, от безмерной боли пламенея,
им время умирать в цветах осенних
совсем без слов.