Владимир Самийленко
ГЕРОСТРАТ
перевод с украинского языка ©
МОНОЛОГ В ТРЁХ СЦЕНАХ
Действие происходит в Эфесе в 356 году до Р. Х.
Действующее лицо — ГЕРОСТРАТ
I
Как тихо ночь волшебным покрывалом
Раскинулась над сонною землёю!
Нигде ни звука; всё вокруг уснуло,
И только звёзды высоко дрожат,
Рассыпавшись по дивным ризам неба,
И смотрят с высоты на землю, словно
Очей, не спящих вечно, мириады.
О, звёзды! Я в сиянии холодном
Не раз блуждал отшельником в ночи
Наедине с печальным сердцем в разговорах.
Я спрашивал под неусыпным взором,
Просил сто раз ответить мне с надеждой
На все вопросы тяжкие мои,
Которым наше знание земное
Не в силах было никогда ответить.
И вы мне так же ласково лучами
Светили, вы дрожали в поднебесье
И в этом вечном свете отражалась —
Ясна неумирающая мысль...
Была со мной и мне не открывалась,
И тайну этой мысли вы скрывали...
О, кто ответит мне, промолвит слово?
О, Мать-земля, тебя я вопрошаю!
О, Небо, вытканное золотом в лазури —
Я обращаюсь к вам с моим вопросом!
О, дивные создания Вселенной,
Скажите мне, незнающие смерти,
Зачем вам нет конца и нет начала —
У вас же ни души, ни мысли нет?
А я меж вас разумным существом
Исчезнуть должен, сгинуть за минуту;
Я — тот, кто постигает вас умом,
Кто имена даёт вам и названья,
Я различаю в вас добро и зло, —
Я должен умереть и то же время,
Которое делю на годы, дни, часы
Меня вернёт в ничто... О, горе, горе!..
Но ведь душа моя желает жить,
Но я хочу всё знать и слышать вечно,
Смотреть на эту красоту созданий —
Спокоен в радости правдивых дел,
Болеть и мучиться, неправду зрящим!
И это всё так долго, бесконечно...
Но тщетные желанья, — за минуту
Прервётся жизни тоненькая нить,
И за минуту уж меня не станет:
И нет очей, что видеть всё хотели
И разума, что знания алкал —
Нет ничего, и этого желанья...
Конец... Ничто... Сплошная пустота!..
Но если так, зачем тогда рождаться?
Зачем сдалась мне эта жизнь такая?
Когда не вечность, то не всё ль равно —
Что год? Что десять? Или ничего?
О, Мойра лютая, неумолимо
Дала вместо бессмертия ты людям
Напрасное желанье, а надежда
Осталась тем, кто разумом ребёнок.
Так отбери же у меня мой разум,
Дай верить в то, чего и быть не может —
Без этой веры больше не могу я
Счастливым быть в смиреньи злободневном!
II
Зачем сдалась мне моя жизнь? Зачем?
На то ли, чтобы дожидаться смерти,
Благодаря судьбе за каждый день,
Из вечности который так бездумно
Она мне соизволила отмерить?..
Какая страшная, бессмысленная шутка!
Не лучше ли судьбе ответить просто:
«Возьми свой бесполезный дар обратно —
Не нужно милостыни мне твоей!»
Сказать я мог бы так, но где взять силу
И сделать шаг, какой нелёгкий выбор —
Шагнуть вперёд, не побежать обратно,
В минуту страшной муки и агоний
Да разве не сказал бы: «Подожди,
Моя ты смерть, дай мне ещё пожить
Хотя бы год, хоть день, одну минуту!..»
Нет, жизни не тому своей решаться,
Кто вечностью лишь удовлетворится...
О, что бы сделать, чтоб и смерть саму
Перебороть и долю одурачить?
Ну почему нет способа такого?
Нет... Каждый здесь умрёт и ряд веков
Его без жалости забвением покроет...
Но что я говорю? Да разве всех
Забвение покрыло под собою?
Но разве не было на свете тех,
Чьё имя все века переживает?
О, Ахиллес! О, Гектор и Патрокл!
Прославленных гигантов наших тени!
О славные творцы, погибшие поэты —
Давно вас нет, но слава ваших дел
Пережила так много поколений,
И ваши имена в сердцах людей
Останутся навеки не затёрты
И будут вечно выше всех имён.
Так масло чистое в воде не тонет,
Хоть вылей на него сегодня море —
Оно всплывёт наверх кристально чистым;
Так солнце ясное не скроют тучи,
Сплошной завесой закрывая небо —
Они уйдут и вот опять, как прежде,
Оно сияет в небесах лучисто.
Великие герои! Ваша память
Развеяла тоску в душе печальной.
Так значит можно смерть перехитрить
И пусть не жить уже здесь, на земле,
Но всё же часть себя другим оставить
И обессмертить этим своё имя.
Пускай пример бессмертных ваших дел
Меня научит, как прославить моё имя,
Чтоб самого себя я, пережив,
Остался в памяти людей навеки.
О, я создам величие такое,
Что будет выше подвигов героев,
И вознесут века над именами
Над всеми вами имя Герострата!
III
Хотел подняться выше всех героев,
Но мне себя прославить не дано...
О, есть ли на земле несчастье больше,
Чем жажда сделать что-нибудь такое,
Великое — тому, кто не способен
На самый маленький, смешной пустяк.
Ещё недавно думал я — смогу
Великим делом удивить всю землю,
И вот сейчас вдруг ясно осознал я,
Что не способен сделать ничего,
Что уродился я таким бездарным...
Когда-то думал, что военным делом
В бою с врагом себе добуду славу.
И что же? — В первом же бою с врагами
Бежал я, перепуганный до смерти,
Как от кнута бежит позорный раб.
Я побоялся, что погибну глупо,
Не выполнив своей великой цели,
И ужас охватил меня смертельный
И гнал из боя, согнутым от страха...
Не скоро я очнулся от химеры
Жестокой бойни, что приносит славу —
Я клял себя, я над собой смеялся,
Я сам себя стыдился, но позора
Не смыть и прошлого нам не вернуть...
Потом в поэзии пытался что-то
Сказать, но с первой же моей поэмы
Смеялись только все, и скоро сам я
Увидел, что и в этом я бездарен.
За всё другое больше и не брался:
Я знал конец, ещё не начиная...
И вот теперь к первоначальным страхам
Забвения и бесталанной жизни
Пришла ещё, хрипя, и жажда мести
Кому — не знаю: не богам Олимпа —
Не верю в них; не людям посторонним —
Я знаю в том не виноваты люди;
Но жажда мести охватила душу
От бесполезности своей, как пламя, —
Печет меня и не даёт покоя.
И первая моя мечта о славе
Осталась тоже, распаляя сердце...
О, что же делать мне теперь осталось?
Тому, кто не способен и бездарен!
Стерплю ли я, чтоб вечность тем досталась,
Кто даже и не думает о ней,
Кто даже жизнь считает слишком долгой?
Ха-ха-ха!.. Иль даже тем, кто и не жили вовсе —
Придуманным богам какая честь!
Бессмертны, глянь! Кронион, Гера, Феб
И Артемида! — все они бессмертны,
Хоть не было совсем, а Герострат,
Который ни за что их всех считает —
Страдает эфемерным существом!
И даже храм — свидетель заблуждений глупых,
Камней бездушных груда — возвели
Трудом людей таких же эфемерных —
И тот переживёт веков немало,
И будет он стоять когда мои
В земле истлеют кости, сгинет имя...
О, страшно как! Мой разум помешался...
Неужто я ничто?..
Нашёл! Нашёл!
Себя прославлю не трудом похвальным,
Но преступленьем страшным — содрогнутся
Пускай века при имени моём;
И каждый пусть от ужаса бледнеет,
Когда услышит имя — Герострат!
И деды пусть, рассказывая внукам
Про мой поступок, скажут: сделал так
Безумец Герострат...
Ну что же, к делу!
Сей храм, что простоял здесь столько лет,
В который столько сил вложили люди
И времени потратили, сокровищ,
Что стал он украшением земли
И славою бессмертною богине —
Сей пышный храм, святыню для народов
Сейчас разрушу я один в два счёта.
Все спят кругом... Никто не помешает...
Сейчас! Сейчас...
(Бежит к храму и высекает огонь).
Огонь, вот кто поможет
Моё мне дело сотворить. Ну что же, жги
Под гордым зданием его опоры,
Пускай осколками повсюду разлетится
И в прах рассыпется — руиной страшной
Спасу своё я имя от руин.
(Поджигает храм).
Готово всё. Теперь никто не сможет
Того, что сделал я, остановить.
Горит! Горит! О, как заклокотало!
Ха! ха! ха! Бессмертная богиня Артемида!
Спаси свой храм. Чего ж ты не спасаешь?
Бессмертна ж ты, великая богиня,
А Герострат — никчемное созданье.
Ха! ха! ха!.. как просто и легко твоё величье
Своей никчемностью я смог преодолеть!
Ага! Трещит! Ха-ха! Пускай! Пускай!
Пускай ещё сильнее разгорится. А потом,
Когда в огне разрушаться и камни,
Пойду и объявлю я своё имя.
Ха! ха! ха! Чего же раньше-то не знал я,
Что можно так легко бессмертным стать?
Теперь бессильно время и не сможет
Стереть из памяти народа моё имя,
И там, где вспомнят подвиги героев,
Припомнят и безумца Герострата.
(В храме слышны вопли. Начинается суматоха. Гасят огонь).
Что гасите? Нет, поздно. Бесполезно.
Не погасить вам моей славы, люди!
Она бессмертна! Слышите? — бессмертна!!
1888 г., 9 июля
03-05. 03. 2016
Володимир Самійленко
ГЕРОСТРАТ
МОНОЛОГ У ТРЬОХ СЦЕНАХ
Діється в Єфезі в 356 році до Р. X.
Дійова особа — ГЕРОСТРАТ
І
Як тихо ніч чудове покривало
Розкинула над сонною землею!
Ніде ні гуку; все кругом поснуло,
І тільки зорі високо тремтять,
Розсипавшись по дивній ризі неба,
Та дивляться згори на землю, наче
Очей тих невсипущих міріади.
О зорі-очі! Я при сянні вашім
Не раз блукав самотній уночі
І вдвох із смутним серцем вів розмову.
Я в вас питався, невсипущі очі,
Питався сто разів, щоб одповіли
На запитання тяжкії мої,
На котрі наше все знаття земнеє
Не мало сили відповіді дати.
І ви так само лагідним промінням
Світили, ви тремтіли в високості,
Чудовні очі, в котрих одбивалась
Одвічна, невмируща, вища думка...
І думка та мені не відкривалась,
І ви, дивившись, таїну ховали...
О, хто ж, о, що ж мені промовить слово?
О земле пишная, тебе питаю!
О небо, злотом затканий блаките,
До тебе я звертаюся з питанням!
О все створіння дивнеє, безкрає!
Скажіть мені, навіщо ви безсмертні,
Навіщо вам кінця нема й почину,—
Вам, що душі не маєте, ні думки;
А я, між вас розумная істота,
Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть;
Я, що можу вас розумом дознати,
Котрий даю вам мення і названня
І розрізняю в вас добро і зло,—
Я мушу вмерти, і той самий час,
Що я ділю на роки, дні й години,
Мене в ніщо поверне... Горе, горе!..
Але ж душа моя бажає жити,
Але я хочу чути й знать довіку,
Дивитись на оцю красу створіння,
Втішатись радістю правдивих діл,
Боліти й мучитись, неправду зрячи!
І все те довго-довго, віковічно...
Та ні, дарма бажання,— за хвилину
Увірветься життя коротка нитка,
І за хвилину вже мене не стане:
Нема очей, що бачити хотіли,
Немає розуму, що знання прагнув,
Немає навіть самого бажання...
Кінець... Ніщо... Ніщо, та й годі. Так!..
Але як так, нащо було родитись?
Навіщо се життя тоді здалося?
Коли не вічність, то не все одно
Хіба, що рік, що десять, що нічого?
О Мойра, Мойра! Люта, невблаганна!
Замість безсмертя людям ти дала
Даремнеє бажання, а надію
Лишила тим, хто розумом дитина.
О, відбери ж од мене розум мій,
Дай вірити тому, що буть не може:
Бо без цієї віри я не можу
Щасливим бути в цім житті злиденнім!
II
Нащо здалось мені моє життя?
Хіба на те, щоб дожидати смерті
Та долю дякувать за кожний день,
Що з ряду довгого віків одвічних
Вона мені схотіла відступити?..
Але навіщо цей нікчемний жарт?
Хіба не краще так сказати долі:
«Візьми твій дар нікчемний,— ось де він;
Не хочу я твоєї милостині!»
Сказати,— так сказати зміг би я,
Але де сила, щоб оте справдити?
Хіба зробив би я не навпаки,
Коли б прийшов час страшного сконання,
Хіба б я не сказав: «О, підожди,
Моя ти смерте, дай іще пожити
Хоч рік один, хоч день, хоча хвилину!..»
Ні, не тому життя свого рішатись,
Хто тільки вічністю задовольниться.
О, що ж робити, щоб і смерть саму
Перемогти і долю одурити?
Невже немає способу такого?
Ні... Кожний умира, і ряд віків
його без жалю забуттям покриє.
О, що кажу я? Що кажу? Хіба ж
Усіх покрило забуття собою?
Хіба таких на світі не було,
Що їх ім'я віки переживає?
О Ахіллесе! Гекторе! Патрокле!
О тіні велетнів славетних наших!
О славнії творці, поети вмерлі!
Немає вас, а слава ваших діл
Пережива людськії покоління,
І ймення ваші в пам'яті людей
Зістануться навіки незатерті,
А будуть завш поверх усіх імен.
Так масло чистеє в воді не тоне,
Хоча б налив на його ціле море:
Воно спливе наверх так самочисте;
Так сонця ясного не скриють хмари,
Нехай зберуться скрізь на цілім небі:
Розійдуться вони,— і знов, як перше,
Воно засяє світлом променистим.
О велетні герої! Вас згадавши,
Я душу смутную свою розважив.
Так, значить, можна смерть перехитрити,
І хоч не жити справді на землі,
Та все ж себе частину тут покинуть
І частку ту, ім'я, зробить безсмертним.
Нехай же приклад ваших славних діл
Навчить мене й моє ім'я прославить,
Щоб, переживши самого себе,
Зістався я навіки в згадці люду.
О, я зроблю велике щось таке,
Що буде більше над діла героїв,
І піднесуть високо всі віки
Над всі імена ім'я Герострата!
III
Ні, не мені творить діла славетні
І не мені прославити себе...
Чи єсть нещастя більше, як бажати
Вчинити щось велике й не змогти
Найменшого вчинити діла навіть?!
Недавно ще я думав, що я зможу
Великим ділом здивувати землю,
І вже тепер напевно я дізнавсь,
Що я не зможу вдіяти нічого,
Що вдався я невдатний ні до чого.
Був час — я думав, що військова слава
У бої з ворогом мене покриє,
І що ж?— У першій бійці з ворогами
Я втік, перелякався смерті: так
Нікчемний раб од батога тікає.
Я побоявся, що сконаю нагло,
Не вдіявши великого заміру,
І невимовний жах поніс мене
Від бою страшного геть-геть далеко,
І вже не скоро я опам'ятався.
Я кляв себе, я з себе глузував,
Я сам себе соромився, та діла
Не можна вже було вернути. Потім
Я думав ще поезії віддатись;
Але з моєї першої поеми
Усі сміялись тільки: скоро й сам
Побачив я, що я й на те не вдатний.
За друге все я навіть і не брався:
Я знав кінець, іще й не починавши...
І от тепер до першого страху
Перед нікчемністю й небуттям вічним
Ще долучилася жадоба помсти.
Кому — не знаю: не богам Олімпа,
Бо їм не вірю я; не другим людям,
Бо знаю я, що не повинні люде; —
Але жадоба невгамовна помсти
За власную нікчемність, як огонь,
Пече мене і не дає спокою.
А першеє жадання діл великих
Не згасло теж і груди розпаляє...
О, що ж зроблю я? що зроблю тепер
Я, що нічого не можу зробити?
Чи я стерплю, щоб вічність тим досталась,
Хто навіть і не думає про неї,
Хто, може, й се життя вважає довгим?
Ха, ха!.. тим навіть, хто не жив ніколи,
Дістанеться хвала людська навіки.
Безсмертні, бач! Кроніон! Гера! Феб!
І Артеміда!— всі вони безсмертні,
Хоч не були зовсім, а Герострат,
Котрий не важить їх усіх ні за що,
Той — ефемерная істота. Навіть
Сей храм, сей свідок заблуду людського,
Бездушная будова, що звели
Такі ж, як я, створіння ефемерні,
І той переживе віків багато,
Стоятиме й тоді, коли мої
Кістки потліють і ім'я погине...
О, страшно як! Мішається мій розум...
Невже нічого я?..
Знайшов! Знайшов!
Не ділом хвальним я себе прославлю:
Нехай страшне, нечуване злочинство
Ім'я моє вікам перенесе;
Нехай усяк, здригнувшися від жаху,
Страшне ім'я промовить — Герострат!
Нехай діди, розказуючи внукам
Про вчинок мій, їм скажуть: се зробив
Безумець Герострат...
Але до діла!
Сей храм, що будувався стільки років,
На котрий стільки сил зложили люде,
І часу стратили, й скарбів усяких,
Котрий стоїть окрасою землі
І славою безсмертною богині,
Сей пишний храм, сю святощ для народів
Зруйную зараз я в одну годину.
Всі сплять кругом. Ніхто не перешкодить...
Я зараз же...
(Біжить до храму й креше вогонь).
Огонь, ось хто поможе
Мені моє вчинити діло. Ну ж,
Пали мерщій сю гордую будівлю;
Нехай вона скалками розлетиться.
Й розсиплеться. Руїною страшною
Своє ім'я спасу я від руїни.
(Підпалює храм).
Готове вже. Тепер ніхто не зможе
Мого страшного діла зупинити.
Горить! Горить! О, як загоготіло!
Ха! ха! ха! ха! Безсмертна Артемідо!
Рятуй свій храм. Чого ж ти не рятуєш?
Адже безсмертна ти, адже могуча,
А Герострат— нікчемнеє створіння.
Ха! ха!.. як легко я твою величність
Нікчемністю своєю переміг!
Ага! Шкварчить! Ха! ха! ха! ха! Нехай!
Нехай ще краще розгориться. Потім,
Коли тут камня цілого не стане,
Піду я й об'явлю своє ім'я.
Ха! ха! ха! ха! Чому раніш не знав я,
Що легко так безсмертним можна стати?
Тепер безсилий час мого ім'я
Не зможе стерти з пам'яті людської,
І скрізь, де знатимуть діла героїв,
Згадають теж безумця Герострата.
(У храмі починається галас і біганина. Гасять огонь).
Що, гасите? Ні, пізно, пізно вже:
Не загасити вам моєї слави!
Вона безсмертна! Чуєте?— безсмертна!!
1888 р., 9 липня
Джерело: Володимир Самійленко, Твори
Київ, "Дніпро", 1990.