И я не я, и ты мне не ты,
Сады скрипят и рвут сухожилия.
Ночь одиночества - до немоты.
И воет волк по нотам бессилия,
Тоску и боль, как с ножа, срезает.
Звенят миров обледенелые сани.
И воет волк. Зубами улиц пронзает,
в сугроб смеется черными снами.
И воет волк, солируя ночи...
И клацает в холод клыками сосулек.
Вползает устало и хвост тянет тощий,
в созвездии Рыб половивши тюлек.
Ты, серый, сядь. Или ляг как страж.
И расскажи приключение волчье.
А смушки сбрось. Зачем камуфляж?
Ты лучше ной. И как можно дольше.
Погрейся здесь, мой гость ночной,
хоть мы и давно простились со сказками
Утро окнами в домино
сыграет с нами черными красками.
Солнце запалит огненный лук.
Заплатят тьме крыши слезою дороги.
Лежит пушистая шкура вьюг...
И гавкает умный пес на пороге...
І я не я, і ти мені не ти.
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу – як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…