Сумує осінь тиха за вікном,
І плаче дощ холодними сльозами.
У хаті темно. Мати за столом
Шепоче щось старечими вустами.
-Синочку, рідний, я ж тебе ростила
Хіба ж для цього лиха - для війни?
Прости, що я тебе не захистила,
Що відпустила на війну. Прости.
І сльози котяться з очей на руки,
Невідворотні, як та кров із ран.
І лунко слово в голові вистукує:
"Афганістан! Афганістан! Афганістан!"
Учора сина мати поховала,
А з ним надія в вічність відійшла.
Щаслива доля жінку обминула
І десь в житті до іншої пішла.
А старість підійшла впритул до неї,
У душу глянула - і ніби обпекла.
І побіліли коси у старої,
На плечі ноша горя враз лягла.