Не нужно руки, плечи - как зарок –
Я разрешаю это только в танце.
Доверие – испуганный зверек,
Он любит часто изморозь дистанций.
Он любит время: час, неделю, год.
Он дивный зверь, он любит боль и муку.
Он любит даже паузы невзгод.
Но только не навязчивую руку.
В садах полночных, в трелях соловьев
Он слышит тихий шорох браконьера
С опаской ждет ловушку он из слов,
Любой спектакль - ошибка, не премьера…
Душе людской тоскливо без него!
Красивый зверь! Ночами часто снится…
Тебе совсем не надо звать того –
Кто сам придет, уже не отстранится
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.