Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам"ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!..А царі?
Я хочу жити,жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!
***
Вы помните: меня убил Дантес.
Очнулся я средь звёздной карусели.
И всё, что на земле имело вес,
опало, как сухие иммортели.
Там, на земле, кипело и цвело,
и розовым, и синим, и зелёным.
И одолжили ветры мне крыло,
я видел землю в веке отдалённом.
Я так устал скитаться без души.
И не на чем записывать мне строки.
Хоть звёздные пейзажи хороши,
но хочется согреться хоть немного.
Я сам не помню, сколько здесь молчу.
Я не хочу ни вечности, ни рая.
В бессмертье холодно. Я в Петербург хочу.
Вернуться в тело и напиться чаю.
Там, на столе, лежит моё перо.
Оно лежит, оно давно не пишет.
А написать хотелось бы мне про -
про то, как ветер веточку колышет.
Хочу проснуться рано, до зари...
Влюбляться, ревновать, ждать писем из Одессы.
Хочу я воли, воли!.. А цари?
Хочу я жизни, жизни!..А Дантесы?
И сто поэм ещё живут во мне...
Был я - и глаз смертельный пистолета...
В бессмертье холодно. И стужа на земле.
Куда деваться, Боже мой, поэту?