…Воно випливало з-за обрію поволі: спочатку вогненний окраєць, а потім викотився під небесне склепіння і увесь сонячний диск. Якась птаха наважилась писнути знебачки першою: будь-що-будь, а Творцем саме на неї покладено зобов’язання першою стрічати вранішню зорю. Доки ниць не видно, най перегукуються інші птахи, а вона - «королева» світанку: її привілеї та зобов’язання – щоденні привітання ясноликого сонця!
Павло не спав вже спозаранку. Лежачи горілиць під крислатим дубом, він уважно прислухався до звуків лісу: птахи вже гомоніли без угаву, коники діловито хитали траву – усе оживало після сну, кумедно спиналося на ноги спросоння. Хлопець всміхнувся бозна-чому, можливо, просто через те, що мало у кого за таких обставин буває кепсько на душі. Він наопашки вдягнув куртку-«вітровку»(ранок зустрів його пронизливим вітром), нахильцем ковтнув трохи води з пляшки, похапцем підвівся і продовжив прямувати своїм шляхом – запилюженою стежиною, що вперто звивалася вгору.
Він йшов щось насвистуючи, або знову прислухаючись. Інколи, навіть, спинявся, боячись сполохати щось, що неодмінно таїться в хащі обабіч дороги. Та ліс не поспішав видавати своїх таємниць: білки прожогом кидались наввипередки з гілки на гілку, дятли раз-у-раз старанно довбали стовбур змарнілої та висушеної липи – усе буденне ніби намагалося приховати щось дійсно незвичне, чарівне. Врешті-решт, переконавшись, що черговий сухий пень, що стирчав з ями при дорозі догори дригом - дійсно всього-на-всього звичайнісінький пень, а не те, що йому приверзлося здалеку, Павло рушив далі, ні на що не звертаючи більше уваги.
Аж ось, коли-не-коли, почув він звуки, яких, чомусь, менш за все очікував почути: позаду чулися чиїсь легкі кроки: хтось швидко наближався і хлопцеві чомусь захотілося уникнути випадкової зустрічі. Він притьмом кинувся геть з дороги і, затамувавши подих, причаївся за деревами й ані пари з вуст.
Тим часом, на стежині з’явилася тендітна постать дівчини, що час-від-часу озираючись, простувала стежкою. Вона була вбрана у завеликий барвистий светр і довгу спідницю кольору барвінку. Золотаве волосся неслухняно вибивалися з-під шапочки зі скандинавським орнаментом.
Чомусь, вона довго стояла і прислухалася біля дерев, за якими ховався Павло. Пройшла ніби вічність, поки дівчина вирішила продовжити свою мандрівку. Її кроки розчинили серед інших голосів лісу. Павло зовсім не хотів її наздогнати, але перспектива просидіти навпочіпки до обіду його гнітила набагато більше. Власне, він і сам не зміг би відповісти на питання, чому він сховався? Адже як дві доби поспіль не з ким не спілкувався, а людина, врешті-решт істота соціальна і не терпить бути на одинці впродовж такого тривалого терміну, принаймні, так міркував він, давно, як йому здавалося, достеменно вивчивши себе.
Павло йшов так повільно, як тільки був спроможній, зрештою, як запевняв він себе, ці обставини змусили його уважніше придивлятися та прислухатися до лісу. Таким чином, усе, що відбувається в житті людини - не випадково, усе життя – це переплетення значущих для нас подій, варто лише зробити вірні висновки, засвоїти уроки.
Допіру сонце дісталося свого зеніту, Павло згадав, що ось вже півдня подорожує надголодь. Він зупинився і став озиратися навсібіч у пошуках зручного для привалу місця.
- Можу запропонувати бутерброд . – почулося знизу.
Павло аж підскочив з несподіванки і опустив погляд. Він здивовано вирячився на дівчину у знайомому барвистому светрі, що спокійнісінько сиділа на траві й уважно стежила за ним великими сіро-блакитними очима. Він нічого не відповів. Йому чомусь було невтямки, як вона тут опинилася.
- Я знала, що не одна на стежці – почала говорити вона, бачачи, що він конче розгубився. – Мені принесла на хвості звістку сорока.
Тут він все-таки не втримався стоячки і сів поруч із незнайомкою.
- Ви віщунка?
Вона аж зігнулася зі сміху. Можливо, когось завше ображає, коли з його слів сміються(якщо сміються не з дотепного жарту), але Павло подумав, що якщо людина здатна красиво сміятися, то ця дівчина, певне, перша і єдина така у його житті з подібним «даром».
- Звичайнісінька мисливська прикмета: сороки скрекочуть вгледівши великого звіра… ну, або тебе! …Та, зрештою, годі викати – я молодша од тебе, певне на рік! – її сміх знову достоту наповнив лісові нетрі.
Чомусь груди Павла також звело, наче судомою, від ледве стримуваного сміху. Але чомусь, він асе ще не вірячи цілком у реальність цієї веселої безтурботної дівчини, яка до того ще й спілкується з ним запанібрата.
- Ти звідки взялася? – спробував опанувати себе хлопець. – Одягнена не до тривалої подорожі, а жодних поселень поряд немає.
- Так само як і ти, я шукаю казку. – вона якось замріяно підвела догори очі.
- Яку ще казку? Не вірю я в жодні казки – я вже достатньо дорослий! – він марно намагався зобразити обурення аби самого ж себе заспокоїти.
- Не віриш? А чому так довго роздивлявся той звичайнісінький пень при дорозі? Кого він тобі нагадав здаля?- вона уважно подивилася йому у вічі, від чого Павло вже остаточно втратив самовладання.
- Мені здалеку здалося, що то собака і годі на сім. То звідки ж ти взагалі і як тебе звуть?
- Я й сама постояла трохи біля того пенька – інколи казку не вдається помітити одразу… - вона ніби й не чула його питання, цілковито занурившись у свої думки. А він чомусь подумав про те, що, певне, зокола всі люди можуть виглядати звичайними або дивакуватими, але і наймудріший у світі Гуру не здатен достеменно дослідити усі закутки внутрішнього світу людини, а такому як він, невтямки навіть її думки, від чого вона видається йому ще дивнішою, ще нереальнішою.
- Мене звуть Уляна. Можеш і сам назвати своє ім’я. Якщо хочеш, звісно.
- Та будь-ласка – Павло. А що в тім такого – щоб познайомитись по-людськи, по-нормальному?
- Ну, у казках герої часто не відкривають своє ім’я, принаймні, справжнього, боячись наврочення чи ще якого лиха…
- Знову казки! – закричав Павло. – Я не вірю в них і взагалі мені вже час.
Від обурення і якоїсь дивної схвильованості, що враз охопила його з потрійною силою, він похапцем піднявся, водночас забувши і півдня проведених на порожній шлунок, і запропонований бутерброд. Всередині руйнувалось щось, як він вважав, стійке, стабільне, вічне. Він йшов у місто, аби скласти іспити, його рюкзак був вщерть набитий товстими підручниками з точних наук, він йшов, аби згодом шість років слухати і конспектувати, що все відбувається за чіткими законами, що все у світі вже було доведено або спростовано.
- Ти ж сам кілька хвилин тому ладен був повірити в те, що я віщунка! – дівчина неодмінно йшла з ним пліч-о-пліч. Її нерівне дихання теплими хвилями прокочувалося по його щоці. Раптом, він навіть зловив себе на думці, що йому вельми приємно, що вона пішла з ним.
- А де ти все-таки живеш, Уляно? – тепер вже йому закортіло продовжити цю дивну розмову.
- Хіба ж це важливо? Важливо те, що ми зустрілися у цьому прекрасному лісі, за дещо дивних обставин. Ти не знаєш напевне, куди прямую я, а мені не відома твоя дорога. Просто у певний момент наші шляхи зійшлися і цього досить… для казки!
Павло промовчав. Йому було не зрозумілим те, про що вона говорила, проте усією своєю сутністю – інтонацією, мімікою, поглядом – усім вона демонструвала, що свято вірить в те, про що говорить.
…Вона без упину розповідала йому якісь неймовірні історії, казки, а він вже зачудовано слухав, із якоюсь наївною дитячою захопленістю малюючи в уяві неймовірні образи. Байдуже до раціонального, байдуже до того, існує казка чи ні – існує вона – дівчина, що йде поряд, дивна і, певне, неповторна, як саме втілення тієї казки, в яку вона вірить. Вряди-годи щось в далечині привертало її увагу і вони подовгу стояли і прислухалися до тиші. Він слухав би дівчину вічно: його причаровував її голос, а розповіді й надалі продовжували породжувати в уяві химерні образи, які так не хотілося забувати. Як уві сні пройшов він з нею до узлісся – туди, де закінчувалася стежина.
Попереду місто вже запалювало вогні ліхтарів і вікон будинків. Наче окремий самобутній світ вони лишили позаду.
- Час нашим шляхам розійтися – задумливо, і кудись у вечірній простір тихо мовила Уляна.
- Сподіваюся, ненадовго? – з надією спитав Павло.
- Хтозна-коли, але можливо… А все ж, я знайшла казку!.. Тепер я знаю, як її завершити! – в її голосі враз почулася радість. – Дякую тобі за це! Дякую за все! Щасти тобі!
Вона поцілувала його у щоку і швидко побігла геть, наче боячись кудись спізнитись. Лише на мить обернулась і вигукнула:
- Сподіваюсь, і ти колись повіриш у казку і коли-не-коли її знайдеш!
… Бозна-що тоді діялося у нього в душі, але він раптом усвідомив, що ладен повірити у будь-що. Віра – це не дад, як необразливий сміх. Це, скоріше, дозвіл самому собі. Це свобода, якої ти себе позбавляєш,або навпаки – якою обдаровуєш себе.
Згодом він успішно склав іспит та з головою поринув у студентську буденність. Нетривку буденність – допоки не побачив коротке оголошення на сторінці популярного серед студентів часопису:
«20 грудня о 18:00 у Будинку культури відбудеться дебютна презентація збірки казок та оповідань для дітей «Повірити в казку» молодої талановитої письменниці Уляни Загірної. Вхід для студентів безкоштовний. Прийдіть і знайдіть свою казку!».