«Ой, любий мій Ванічка!
А я не думала і не знала,
Що ти так сильно караєшся:
Себе я всю віддала.
Краще мені не жити,
Ніж у сиру могилу
Тебе, мов живого, ложити –
Це понад мою силу.
Прости мене, мій любий,
Прости, якщо я згрішила.
Ти іноді злий був і грубий,
А я тобі рідко терпіла.
Глянь, твої діти голосять,
Ось уже яму видно.
Не сумнівайся – носять
Вони твій образ, це видно.
Старша Юля – красуня,
Поглянь, як вона плаче.
Пам’ятаєш любов та безумна
Вогнем нас палила неначе?!
А Галя, душа твоя ніжна,
Твій заповіт і надія..
Хворіла малою – та пізно:
Батька підрісши, ховає.»
-Тату наш любий ,як страшно
Тут залишать тебе в ямі!
Тобі буде темно і лячно
Там, під сирими грудками.
Спи спокійно – і ми не забудем,
Ти в наших серцях навіки.
Малі, розійдемось між люди
С під опустілої стріхи.
Що ж у тій хаті сидіти,
Коли вже тебе тут немає.
Ми, тату, дорослі, не діти,
І нас вже ніщо не злякає.
І мама також з нами буде,
На старість її ми доглянем.
Щоби не казали нам люди,
Що ми відцуралися мами.
А як ми зберемось весною,
До тебе прийдем на могилку.
І маму візьмемо з собою,
Вона зрозуміє помилку.
Поплачемо всі над тобою,
Дідуня й бабуню згадаєм..
На лавочці сядемо втроє
В глушині, між весняним розмаєм.
І тут, при твоїй огорожі,
Хай явір шумує горою.
По стежці ідучи, прохожі
Вклоняються тобі головою.
Так знай, що тебе не збудем
Ніколи, ніколи на світі!
І жити ми правдою будем,
Щоб збулися твої заповіти.
«Земля людей» 1949 – 1978 р.р.