Сон – це розкіш.
Часом краще спиться на убогій постелі у якомусь хостелі,
Аніж в розкоші дорогих готелів, де прислуга поспіхом
Догоджає всім, чим лиш можна було. Й закриває двері.
І ніхто не бачить, і ніхто не чує. Все закрите наглухо. Тихо, як в аулі.
І затишшя дихає. Поглинає бра обриси на стінах. Тіні на стіні.
Все ж тут куплено, все було проплачено. Всім було заплачено.
І ніщо не значило, те що було втрачено. І не мало значення – так чи ні.
Будь ти братом, вбивцем, може, й братовбивцею, сином, батьком,
Ким ще можна буть. Та навіщо ж бути – як усе купляти,
Мати і віддати, вірити й шукати, чути й не почуть. В чому ж твоя суть?
Важко тобі буде, мій хороший, знати всю про себе правду. Знати й не збагнуть.
На руках стигмати розкривались мовчки. Десь душа – за грати.
Очі – в далечінь. Я б могла ще довго вірити й чекати.
Я молилась тихо. Й бачила надворі в кожнім перехожім – твою тінь.
А тепер попрошу я тебе не знати. І на цім – амінь.