Вже все не те: світанки і смеркання,
не ті вже квіти і не ті пісні.
Яке ж воно терпке, оте останнє.
коли воно лишається на дні.
вино жаги, не виброжене вчасно.
не варто пити - спрагло - то біда.
Тож я би мала дякувати красно
сама собі, за те, що молода.
І палахка білявка сіроока.
я берегла незайманість свою.
й хоча була така собі, нівроку,
не дочекалась ніжного "люблю"
Від того хлопця, котрого кохала.
який бажань своїх не тамував.
Я те вино лишень посмакувала,
хлопчина ж геть упитися бажав.
Допоки те вино вмені бродило.
я паленіла вся,як маків цвіт.
І тамували спрагле юне тіло
дівоча гідність стриманість і стид.
Так одцвіли літа мої весінні,
зів,яло літо, осінь догоря,
не одягла я суконьку весільну,
тоді, коли зійшла моя зоря.
Не з тим пила ті виброжені ночі,
не з тим печаль носила у собі.
А за коханим виплакала очі,
який ішов десь поруч по судьбі.
Тож пийте люди зілля незбагненне,
аби не знати в старості жалю,
тамуйте спрагу. Ну, а що до мене -
я й дотепер вина того не п,ю.