За мотивами Ігоря Іваровського
Погідно. Лагідно. Тепло. Квітень. Повалена сосна. На ній — ящірка. Поволока на очах. Гріється. Тішиться миром та затишком. Що їй до того, що вона під прицілом п'яти пар очей? Вона не бачить тих чоловіків, що майже вросли в оці хащі, в цю молоденьку траву. Хто ці сивочолі бородані та вусані з короткими спортивними зачісками? Чому вони пересуваються так тихо та сторожко, що навіть птахів не здіймають? Ось вони сидять. Не ворушаться. Медитують. Перетирають неквапно пальцями торішнє листя. Зупиняють час...
Раптом вигук: - Гей,братове, нам ще два кілометри і база! Годі на цю почварку витріщатися! Чуєш, Красе? Рушаймо!
Стрепенулася ящірка. Дременула в траву. Зникла. Чоловіки повставали. Ніхто не глянув на кремезного хлопця, який так нагло порушив спокій ящірки. Ніхто не проронив слова. Група розчинилася в лісі.
- А того хлопця, я звільнив наступного дня. За жодним з показників він не поступався нікому з нас, навіть мені. Чому? Сам зрозумієш...
© Copyright: Валентин Лученко, 2015