Она любила свою бабушку. Любила, прижавшись, сидеть у неё на коленях, слушая сказки. Тогда весь мир казался загадочным, таинственным, а голос бабушки убаюкивал и уносил её далеко-далеко в неведомые дали. И эти минуты были самыми счастливыми в её детстве.
Но, на этот раз приехав в гости, бабушка решила сделать доброе дело: подготовить внучку к новогоднему утреннику.
Посадив ребёнка на колени, она рассказала стихотворение о белочке. Потом ещё раз и ещё.
– Нравится? – с надеждой в голосе спросила.
– Угу!
– Тогда повторяй за мной:
Где ты, белочка, живёшь?
Что ты, белочка, грызёшь?..
Две строчки запомнились быстро. А дальше... дальше не хотелось запоминать.
Напрасно бабушка старалась, раз за разом повторяя одно и то же стихотворение. Девочка вертелась по сторонам и с любопытством рассматривала посторонние предметы.
Видя напрасное усилие тёщи, зять ухмыльнулся и язвительно продекламировал:
– У попа была собака,
поп её любил.
Она съела кусок сала,
поп её убил.
Убил, закопал,
на могиле написал:
У попа была собака,
поп её любил...
– Алёша! – укоризненно одернула тёща зятя. – Чему ты учишь ребёнка?
– Но я же ничего не говорю. Я говорю только, что ( с нескрываемой усладой повторил зять любимое изречение жены ): У попа была собака,
Поп её любил.
Она съела кусок сала,
Поп её убил.
Убил...
Да... это уже было намного интереснее надоевшей "Белочки"!
Занятия в тот день были прерваны.
Приближался праздник.
Стихотворение, хоть и с усилием, но выучили.
В назначенный день, взяв ребёнка за руку, бабушка чинно направилась в школу,
где должен был проходить утренник.
Но ни ёлка, ни Дед Мороз со Снегурочкой на девочку не произвели такого впечатления, как в нарядных костюмированных одеждах школьники.
Она, домашний ребёнок, с таким интересом смотрела на них, с таким любопытством прислушивалась к их разговорам! Они были для неё недосягаемо большими, такими умными...
Между тем утренник приближался к концу. Ведущая вынесла табурет, поставила его возле ёлки и пригласила выступить самых маленьких. Девочка даже ничего не успела понять, как тут же была подхвачена под мышки и поставлена на табурет.
– Ну, что ты нам расскажешь? – доброжелательно спросила ведущая.
Сотни глаз с любопытством смотрели на неё. Стало жарко. Она забыла обо всём.
Выжидательная тишина была самой громкой в её детской жизни.
– Какой стишок? – старалась напомнить ведущая.
Девочка молчала.
Среди появившегося шума она ясно услышала подсказывающий шёпот бабушки:
– Где бы, белочка, живёшь?
Что ты, белочка, грызёшь?
Но язык не слушался.
– Так что ты нам расскажешь? – снова повторила вопрос ведущая.
Девочка закрыла глаза и к ужасу бабушки выпалила:
– У попа была собака.
Поп её любил...
Как заведённая, с закрытыми глазами, она снова и снова повторяла одно и то же, ничего не понимая и не слыша ни нарастающего хохота, ни своего голоса.
Кто-то подошёл и снял её с табурета...
Долго её мама десятой дорогой обходила школу.
06.01.2016
"Давай вспомним!"
===================
У ПОПА БУЛА СОБАКА
Вона любила свою бабусю. Любила, притулившись, сидіти на колінах, слухати казки. Тоді весь світ здавався загадковим, таємничим, а голос бабусі заколисував і відносив її далеко-далеко в невідому далечінь. І ці хвилини були найщасливішими у її дитинстві.
Але цього разу, приїхавши в гості, бабуся вирішила зробити добру справу: підготувати онуку до новорічного ранку. Посадивши дитину до себе на коліна, вона розповіла вірш про білочку. Потім ще раз і ще.
– Подобається? – З надією в голосі запитала.
– Угу!
– Тоді повторюй за мною:
Де ти, білко, живеш?
Що ти, білочка, гризеш?
Два рядки запам'яталися швидко. А далі... далі не хотілося запам'ятовувати.
Даремно бабуся старалася, раз-по-раз повторюючи один і той же вірш. Дівчинка крутилася на всі боки і з цікавістю розглядала сторонні предмети.
Бачачи марне зусилля тещі, зять посміхнувся і в'їдливо продекламував:
– У попа був собака,
піп його любив.
Він з'їв шматок сала,
піп його убив.
Убив, закопав,
на могилі написав:
У попа був собака,
піп його любив...
– Альоша! – Докірливо обсмикнула теща зятя. – Чому ти навчаєш дитину?
– Але ж я нічого не кажу. Я говорю тільки, що (з неприхованою насолодою повторив зять улюблений вислів дружини): У попа був собака,
Піп її любив.
Вона з'їла шматок сала,
Піп її вбив.
Вбив...
Так... це вже було набагато цікавіше набридлої "Білочки"!
Заняття того дня були перервані.
Наближалося свято. Вірш, хоч і з зусиллям, але вивчили. У призначений день, взявши дитину за руку, бабуся поважно попрямувала до школи,
де мав проходити ранок.
Але ні ялинка, ні Дід ;;Мороз зі Снігуронькою на дівчинку не справили такого враження, як у ошатному костюмованому одязі школярі.
Вона, домашня дитина, з такою цікавістю дивилася на них, з такою цікавістю прислухалася до їхніх розмов! Вони були для неї недосяжно великими, такими розумними.
Тим часом свято наближалося до кінця. Ведуча винесла стільчик, поставила його біля ялинки та запросила виступити найменших. Дівчинка навіть нічого не встигла зрозуміти, як відразу була підхоплена під пахви і поставлена ;;на стільчик.
– Ну, що ти нам розкажеш? – доброзичливо запитала ведуча.
Сотні очей з цікавістю дивилися на неї. Стало млосно. Вона забула про все.
Вичікувальна тиша була найгучнішою в її дитячому житті.
– Який віршик? – намагалася нагадати ведуча.
Дівчинка мовчала.
Серед шуму, що з'явився, вона ясно почула підказуючий шепіт бабусі:
– Де ти, білочко, живеш?
Що ти, білочко, гризеш?
Але язик не слухався.
– То що ти нам розкажеш? – Знову повторила питання ведуча.
Дівчинка заплющила очі і на жах бабусі випалила:
– У попа був собака.
Піп його любив...
Як заведена, із заплющеними очима, вона знову і знову повторювала те саме, нічого не розуміючи і не чуючи ні наростаючого сміху, ні свого голосу.
Хтось підійшов і зняв її зі стульчика.
Довго її мама десятою дорогою оминала школу.
06.01.2016
ус