Остап Вишня
ПРО ВЕЛИКОЕ ЧЁРТ-ТЕ ЧТО
перевод с украинского языка ©
Было такое у нас: огромадное чёрт-те что.
Звалось оно, не ругайте на слове, гетманом Павло́м
Скоропадским... Гетманом всея Украины.
Привели его немцы. Посадили...
Оно посидело, напакостило...
Потом народ дунул: оно упало со своего «трона»,
одело немецкую каску и с немецкими офицерами сбежало
в Берлин, где и скрылось.
«Аки тать в нощи».
Вот и всё...
Привели... напакостило... упало... сбежало.
Это для истории.
Больше и писать ничего не надо, потому что история...
обидится.
Это было год назад.
Прошёл год.
И кто ж его помнит?
И как о нём вспоминали?
Интеллигенция:
С презрением!
Крестьяне:
— Ну и били же мы его!
И только одни «хлеборобы», — кровь от крови и плоть
от плоти гетма́нской, — вспоминая, зовут дураком.
Это так детки отца величают!
По-моему, так для него и «дурака» уже много!
Чёрт-те что, и больше ничего!
Оно!
А каким оно казалось тогда — суровым и грозным!
Завело себе бунчужных[1], скаковых, конвой...
Булаву носило...
К народу не иначе, как:
«Мы, мол, гетман всея Украины, даруем...»
Или:
«По милости нашей повелеваем...»
А иногда как растрендится:
«Мы не позволим... У нас хватит сил, чтоб...» и т. д.,
и т.п.
Ничего себе!
Посмотришь, бывало, так аж страшно!
А сам тем временем бежит и немцев обцелует, где надо
и не надо, чтобы поддержали...
Ну и вот это оно куриными мозгами своими кумекало:
— Править 40-миллионным народом...
Народом, у которого в гетманах были Хмельницкий и
Дорошенко.
Народом, который больше самого себя любит волю свою...
И народ этот шевельнулся...
И полетела, словно пыль, скоропадщина с немцами,
сердюками и добровольцами, кистяковскими и лизогубами...
Полетела, чтобы никогда не вернуться!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бывает...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ну и что? — спросите вы.
— Ну так со всеми такими то же самое будет! — скажу я...
1919 г.
___________________________________________________________
1. Бунчужный — воинское свание в Запорожской сечи. Хранитель бунчука.
Бунчук (крымско-татарское) — символ власти, который представляет собой
древко с привязанным хвостом коня либо яка. В Восточной Европе этот
символ власти получил распространение после татаро-монгольского нашествия.
ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНА-ЩО
Було таке у нас: величезне чортзна-що.
Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Ско-
ропадським... Гетьманом усієї України.
Привели його німці. Посадили...
Воно посиділо, накапостило...
Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону»,
одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло
до Берліна, де й заховалося.
«Аки тать в нощі».
Оце й усе...
Привели... накапостило... впало... втекло. Це для історії.
Більше й писати нічого не треба, бо Історія... образиться.
Це було рік тому.
Пройшов рік.
Хто ж його згадує?
І як його згадували?
Інтелігенція:
З презирством!
Селянство:
— Ну й били ж ми його!
І тільки одні «хлібороби»,— кров од крові й плоть від
плоті гетьманської,— згадуючи, кличуть дурнем.
Це так дітки батька величають!
По-моєму, так для його й «дурня» забагато!
Чортзна-що, й більше нічого! Воно!
А яким воно здавалося тоді — суворим та грізним!
Завело собі бунчужних, скачкових, конвой...
Булаву носило...
До народу не інакше, як:
«Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо...»
Або:
«З ласки нашої наказуємо...»
А іноді як розприндиться:
«Ми не дозволимо... У нас хватить сили, щоб...» і т. ін.,
і т. ін.
Отаке!
Подивишся, було, так аж страшно!
А само тим часом біжить та німців виціловує, куди
треба й не треба, щоб підтримали...
І отож воно курячим мозком своїм мимрило:
— Правити 40-мільйонним народом...
Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та
Дорошенка.
Народом, що більш самого себе любить волю свою...
І народ цей ворухнувся...
І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердю-
ками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами...
Полетіло, щоб ніколи не повертатися!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Буває...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ну то й що? — запитаєте мене ви.
— Ну то й всім таким те ж саме буде! — скажу я...
1919 р.