Остап Вишня
СТРАШНЫЙ СУД
перевод с украинского языка ©
И взревели сурмы архангельские... И разверзлися небеса... Лопнула
земля и раскололася... Пораскрывалися могилы... Да подскочили
косточки одна до другой, прихватились крепко мясом, посвязывалися...
Повеяло душами. Быстренько вскакивают души в тела надлежащие.
Схватывается народ православный и трусцою бежит, по дороге
застёгиваясь... На суд страшный поспешает люд божий, мужеской и
женский, старый и молодой, бородатый и бритый, зело грешный и
светлоправедный, и так себе средний, соглашенец, который одно
воскресенье в автокефальную, а другое в православную...
В сиянии златом, на престоле высоком, сидит грозный Саваоф.
Одесную — Христос.
И смолкли сурмы.
Встал грозный Саваоф:
— Все ли собрались? Домкомам проверить под личную ответственность.
— Все, господи.
— Судить буду вас по делам вашим... Слушай мою команду.
Те, которые овцы — направо, а те, кто козы — нале-е-во!
Лавиною двинулось всё в правую сторону.
Впереди всех вприпрыжку вдарил, наверно, чуть ли не
наисмиреннейший, наверно, чуть ли не наисвятейший, по милости
божей, патриарх, раб божий Тихон, владыка с Великой, и Малой,
и Красной, и Белой, и Прикарпатской...
Молнией мигнули Саваофовы очи. Громом порвался воздух:
— Верните Тихона!!!
В митре бриллиантовой, с крестом изумрудным, в одежде золотом
вышитой склонил голову свою перед судиею владыка и Великой, и
Малой, и... и...
— Куда побежал, Тихон?! Кто ты еси, Тихон?!
— Баран есмь я, господи, овца кроткая...
— Козёл еси ты, Тихон!
— Баран есмь я, господи!
— Козёл еси ты, Тихон! Просили... Давал?! Умирали... Спасал?!
Гнобили... Защищал?! Плакали... Утешал?!
— Да, господи... Давал, спасал, защищал, утешал... Деникину
давал, Колчака спасал... Юденича защищал... Врангеля утешал.
Ибо «никто больше имать, аще душу свою отдаст за други своя».
— А дети? А матери? Миллионы трупов. Тихон, забыл «Проще
верблюду»?
— Не верблюд я, господи!
— Кто ты еси, Тихон?
И тихий, боязливый голос из толпы:
— Позволь, господи, я скажу. Я — смиренный раб, епископ
Нафанаил, владыка Харьковский и Охтырский. Я скажу, господи,
только чтобы в газеты не попало. Никогда в газетах не выступал.
— Говори.
— С одной стороны, господи, так: помогать надо... А с другой —
велелепие твоё, о господи...
— Не крути! Говори, что должны были делать?
— Господи...
— Кто же вы есть?!! — крикнул и замолк.
...Тихим ходом подошёл к престолу господнему Юрка Победоносец:
— Разрешите доложить...
— Ну?
— Я, как начветсанупр хлевов твоих, господи, должен
свидетельствовать, что выделенные твари ни к одному из
вышеупомянутых типов не принадлежат. На основании долгих
наблюдений выяснилось: поведением — лисы, характером — волки,
телом — кнуры, плодовитостью — кролики, голосом — канарейки.
Больше всего смахивают на иерархов православной русской церкви.
Отец — Распутин, мать — лысогорская ведьма. Питаются рыбой.
Сибирка не берёт.
И отошёл...
И долго-долго сидел Саваоф... И думал: «Кто пасёт?! Кто пасёт?!»
И встал всевышний. Махнул безнадёжно рукой.
— Не могу... На землю... Пусть трибунал... Все по гробам!
Суд потом... Назад!
1923 г.
СТРАШНИЙ СУД
І ревонули сурми архангельські... Розверзлися небеса...
Репнула земля й покололася... Порозкривалися могили...
Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко
м'ясом, позв'язувалися... Дунуло душами... Хутенько вска-
кують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ право-
славний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись...
На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і жен-
ський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний
і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної
неділі до автокефальної, а другої до православної...
В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний
Саваоф. Одесную — Христос.
І змовкли сурми.
Встав грізний Саваоф:
— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою
відповідальністю.
— Всі, господи.
— Судитиму вас по ділах ваших... Слухай мою команду.
Коториї вівці — праворуч, коториї кози — ліво-о-оруч!
Лавиною сунуло все в праву біч.
Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не най-
смиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої,
патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої,
і Червоної, і Білої, й Прикарпатської...
Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:
— Заверніть Тихона!!!
В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті зо-
лотом вишиваній схилив голову свою перед судією вла-
дика і Великої, і Малої, і... і...
— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!
— Баран єсмь я, господи, вівця кротка...
— Цап єси ти, Тихоне!
— Баран єсмь я, господи!
— Цап єси ти, Тихоне! Просили... Давав?! Мерли... Ря-
тував?! Гнобили... Захищав?! Плакали... Утішав?!
— Так, господи... Давав, рятував, захищав, утішав...
Денікінові давав, Колчака рятував... Юденича захищав...
Врангеля утішав. Бо ж «ніхто більше імать, аще душу свою
віддасть за друзі своя».
— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув
«легше верблюдові»?
— Не верблюд я, господи!
— Хто ти єси, Тихоне?
I тихий, боязкий голос з гурту:
— Дозволь, господи, я скажу. Я — смиренний раб,
єпископ Нафанаїл, владика Харківський й Охтирський.
Я скажу, господи, тільки щоб у газети не попало. Ніколи
в газетах не виступав.
— Кажи.
— З одного боку, господи, так: допомогти треба... А з
другого — велелєпіє твоє, о господи...
— Не крути! Кажи, що повинні були робити?
— Господи...
— Хто ж ви єсте?!! — крикнув і замовк.
...Тихою ходою підійшов до престолу господнього Юрко
Побідоносець:
— Дозвольте доложить...
— Ну?
— Я, як начветсанупр хлівів твоїх, господи, мушу по-
свідчити, що зазначені тварини до жодного з вищезгада-
них типів не належать. На підставі довгих спостережень
виявилося: поводженням — лиси, характером — вовки, ті-
лом — кнури, плодючістю — кролі, голосом — канарейки.
Найбільше скидаються на ієрархів православної російської
церкви. Батько — Распутін, мати — лисогорська відьма.
Годуються рибою. Сибірка не бере.
І одійшов...
І довго-дозго сидів Саваоф... І думав: «Хто пасе?! Хто
пасе?!»
І встав Всевишній. Махнув безнадійно рукою.
— Не можу... На землю... Хай трибунал... Всі по тру-
нах! Суд потім... Назад!
1923 р.