Нет. Вы ошибаетесь, друг дорогой,
Мы жили тогда на планете другой
А. Вертинский
У пана великий будинок на березі моря —
Микола Безбатченко скніє у злиднях в халупі,
У пана собака ніколи не виє від горя —
Микола за муром так прикро лишається в дупі.
У пана дружина худа і поводиться чемно,
Говорить французькою так, наче кіноактріса —
Миколине щастя товсте і хамить неприємно,
Дубасить Миколу — страшна, як лютує, до біса.
Микола так хоче на панське життя подивитись,
Чекає на ласку господарів — очі голодні,
Почав у стіну головою дурною він битись:
Безвізовий вхід обіцяли відкрити сьогодні!
Він хоче до них у садок: «Відчиняйте, панове!»
— Я брата забив, у крові, як у Каїна руки!
У відповідь тиша — піди покричи в чисте поле,
Неоране поле, де в небі під хмарами круки...
І знову лунає той заклик від пана: «Микола!
Ми маємо спільного ворога — з півночі орди
У хижі забитого брата, у лісі довкола —
Убий ворогів і ми пустимо в наші городи.
Дозволимо панське лайно козакам прибирати,
А сестри поїдуть без віз у борделі Європи,
Відчинимо двері — приходьте до нас працювати,
Поляки нам розповідали — ви файні холопи.»
Микола, ошуканий, геть розгубився від тої
Шахрайської балаканини, стояв без надії,
Тоді він розбігся і в панську стіну головою
Розбив об каміння, як пляшку вина, свої мрії.
Крук літає над полем
і бачить мертву людину
під величезною стіною,
під нескінченною стіною...
Лунає пісня:
Казали єдина країна у нас,
Коли убивати пішли на Донбас...
Пробачте, будь ласка, загиблі дончани —
Не буде нам щастя за євромайдани...
Ми мали уникнути танків, гармат,
Ми мали уникнути мертвих солдат,
Не буде Європи, навіщо дурити?
Як будемо з цими хворобами жити?
Здається свідомому другу давно,
Що будемо жити ми, як у кіно,
І скоро чекають у євросоюзі
Нас лагідні, чемні і ввічливі друзі...
Ні. Ви помиляєтесь, друже мій, ні
Не вибачать діти — розумні, сумні...
Цієї облуди, цієї омани,
І будуть боліти ще довго ці рани.
23. 12. 2015