Олекса Слисаренко
КРЮЧКОВАР
перевод с украинского языка ©
Осенью полесские дороги набухают от дождя, а песок,
вымытый на поверхности торфа, вместо серого становится
зеленовато-сизым. Такой же песчано-сизой пеленой
обволакиваются леса, а приглушённый шум дышит, шурша,
старческо-осенними губами за елями и соснами на болотах.
Невыразительной дымкой обволакивается и сознание человека,
попавшего в такие дни в Полесье. И думает человек и не думает.
Обрывки мыслей расползаются, и никак не соберешь их воедино!
Не мог собрать свои мысли в одно целое и Крючковар. Думал
дорогою поразмыслить, что ему делать дальше, да ничего не
выходило. Полесский шум стачивал мысль, как песок пустынный
стачивает камень.
Поскальзываясь на болотистой лесной дороге, обходя лужи
по обочинам, шёл Крючковар к железнодорожной станции —
надо было найти работу, потому что зима — не родный брат.
На лесных разработках, где он работал в конторе, его выкинули
по сокращению штата, а чего стоит человек без рода, без племени
да без штатной должности, с единственными умением писать
ордера. Крючковар был убеждён, что такой человек ничего не
стоит.
Надувая щёки до синяков, тучи брызгали дождём в небритое
Крючковарово лицо, а временами сыпали белою пудрой снега.
Ботинки утратили способность набирать ещё больше воды
точно так же, как тело Крючковарово не чувствовало новых
неприятностей. Всему есть предел!
Отмерил вёрст уже где-то десять, а ещё столько же оставалось
до станции.
Нудно и однообразно.
Скоро должна быть сторожка знакомого лесника. Дойдёт до
неё Крючковар, а лежанка горячая... Заляжет на целую ночь и так
заснёт, так заснёт...
Ноги ступали автоматически и взбивали мутную жижу в
прозрачных лесных лужах. Так можно пройти десятки вёрст,
не замечая трудностей перехода.
Из мысленного хаоса вывел Крючковара грубый голос, который
что-то орал про «тот гвоздик, на котором господь бог ризу вешает»,
да про маму в разных вариациях...
Крючковар поднял голову. Люди толпой с ружьями наперевес
обступили его.
— Откуда и куда идёшь? — спросил один, закончив забористую
брань.
— С разработок на станцию...
— А, учётчик значит, — и наган остро въелся в Крючковарову
голову по неприкрытому темени. Он упал без сознания у дороги,
ударившись головой об пенёк.
Всё произошло так быстро, что Крючковар не успел даже
как следует разглядеть вооружённых людей.
Холодный дождь привёл его в сознание. Сбоку раздавался
приглушённый разговор, и он глянул туда. Вся восьмёрка
неизвестных, спрятав ружья от дождя под полы, сидели под старой
сосной и разговаривали. Крючковарово ухо уловило прозвище
Кобца, знаменитого бандита, который безнаказанно разбойничал
в этом глухом закутке Приднепровского Полесья.
«Приняли меня за учётчика, наверно убьют», — апатично думал
Крючковар. Учётчиками называют рабочих на государственных
предприятиях, которые были взяты на воинский учёт, что
освобождало их от службы в Красной Армии. Это были преиму-
щественно местные парни, которые получили себе право на
легальное существование учётной работой. У них не было нужды
прятаться в лесу, как это делали дезертиры, а благодаря этому был
отрезан приток человеческого пополнения банд, вот поэтому
бандиты и относились к учётчикам с чрезвычайной жестокостью.
Крючковар стал прислушиваться к разговору и то что он
услышал, всколыхнуло его апатию — приговорённого к смерти
человека.
— Он так себе — ни рыба ни мясо... вроде как бы придурковатый...
— А ты его давно знаешь?
— Да он на разработках месяца три квитанции выписывал...
Дело улучшалось. Крючковар понял, что это за него
слово молвится, а коли так, то его не убьют.
— Что же с ним делать? Не отпустить же его на станцию? —
сказал, судя по всему, главарь банды.
Крючковар тем временем приподнялся и сидел, склонившись,
на пеньке. Бандиты заметили это и заговорили тише. Наконец
встали и закинули ружья на плечи.
— Ну, пошли с нами! — крикнул главарь Крючковару. — Да быстрее!
Безнадёжным делом было протестовать, безнадёжным и опасным.
Любая реплика, самая обычная фраза — всё могло изменить
отношение бандитов в худшую сторону. Крючковар понимал это
очень хорошо и молча, испытывая слабость в онемевших ногах,
поднялся с земли.
Свернув с проезжей дороги, пошли едва заметными тропинками.
С приближением вечера тучи сгрудились над лесом серо-грязною
шерстью. Дождь крепчал, и шелест чем дальше тем больше повышал
тон, до тех пор, пока не стал однообразным, усыпляющим.
Шли молча, изредка перебрасываясь отрывистыми предупреж-
дениями да уродливо бесстыдной руганью.
Куда его вели, Крючковар не знал и не мог разобрать. Места были
незнакомые, и ко всему этому в лесу совсем уже стемнело, и сосны
слились в тяжёлую чёрную массу, которая, казалось, бесконечно
всасывала эту группу людей.
Когда впереди тёмная масса леса немного расступилась, один из
ватаги отрывисто свистнул. В ответ послышался такой же точно
свист по левую руку, и через минуту весь отряд остановился возле
хаты, со всеми признаками лесной сторожки.
— Кто идёт? — отозвался молодой голос.
— Свои... Чечель...
При свете окна было видно, как фигура пошла в сени, и оттуда
послышалось:
— Пан атаман, Чечель с бойцами пришёл!
— Пусть заходят в хату.
— Сейчас!
Чечель пошёл в хату, а возле Крючковара остался один бандит,
которому, видимо, было поручено стеречь его. Остальные из ватаги
разошлись кто куда: одни в сени, другие к поветке [поветка —
небольшой сарай].
— Петро, веди его сюда! — позвал Чечель из сеней.
— Пошли! — Они вошли в хату и остановились у порога. На
широкой скамье лежал дюжий чернобородый мужичара, накинув
на себя кожух. Его, видимо, недавно разбудили, он жмурил глаза
от света подслеповатой лампы и внимательно рассматривал
Крючковара.
Чечель сидел у стола на скамейке, перед ним стояла бутылка
самогона и нарезанное большими кусками сало.
— Коммунист? — внезапно спросил тот, что лежал на скамье.
Крючковар молчал. Петро дёрнул его за рукав, мол, тебя
спрашивают.
— Нет, — ответил Крючковар.
— Жид?
— Нет...
— А что ж ты за чучело такое?
— Я был на разработках... деловодом... меня уволили... — несмело
сказал Крючковар.
— Это, пан атаман, правда. Петро его знает, — подтвердил Чечель.
— Так... — сказал атаман. — А как же твоя фамилия?
— Крючковар... Онисим Крючковар... Климович по отцу...
— Крю-чко-вар? Типа крючки варишь? — Атаман заржал,
довольный своей шуткой. — А кашу варить умеешь?
— Умею...
— А борщ?
— И... борщ...
Атаман насмешливо посмотрел на Чечеля, потом перевёл взгляд
на Крючковара.
— Так вот, Онисим Крючковарович, — атаман снова заржал от
собственного остроумия, — завтра наваришь нам не крючков, а
хорошего борща. Понял? А теперь иди спать, только не вздумай
сбежать! — с нажимом сказал на последнем.
Когда Крючковар с Петром повернулись к дверям чтобы идти,
атаман остановил:
— Стойте, — и, взяв со стола бутылку самогона, налил обоим по
стакану: — Пейте.
Под поветкой на сене Крючковар заснул тяжёлым сном
обессиленного человека. Здесь же спали человек двадцать бандитов,
а возле яслей стояли осёдланные кони.
Утром проснулся, когда все ещё спали. Дождь, не переставая,
шелестел в лесу. Люди лежали в подсумках с патронами и с ружьями
под рукой.
«Напоролся, — думал Крючковар, — самому Кобцу попал в руки,
а дальше что делать — не знаю... И угораздило же меня ещё поваром
назваться... Ох, и плохи же твои дела, Онисим!» — проговаривал он
сам себе.
Изо всех блюд, которые Крючковар умел готовить, была запечённая
картошка и жареное сало. Тайна приготовления борща обещала
оставаться для него тайной навеки. Он знал, что в борще есть буряк,
капуста и картошка, но каким же образом это всё превращается
в готовое блюдо?
«Ох, и всыпят же мне шомполов, думал свою невесёлую думу
Крючковар, — вон, какое мурлище лежит!»
Заметив, что один зашевелился, он зажмурил глаза. Пусть думают,
что спит.
Двое разговаривали:
— Курить есть?
— Есть... на, крути...
Пауза.
— Так шепетовский поезд сегодня будет?
— Чечель сказал, что да...
— На семьдесят восьмой версте?
— Да
— Все поедем?
— Наверно, все... Какой же дурак останется...
Пауза.
С вечера поедем, остановим на переезде, около Овражков... Уже
и красный фонарь приготовили...
— А если не остановится?
— Та, кроме фонаря, рельсы разберём.
Пауза
— Темно... Ещё надо поспать...
Голоса стихли, а в Крючковаровой голове проплывала одна картина
за другой, одна чудовищнее другой...
Сомнений не могло быть — бандиты готовили этой ночью
нападение на поезд. Что-то надо было делать, но что мог поделать
маленький человек, он, Крючковар, сокращённый по штату писарчук,
а сейчас записанный поваром банды?
«Овражки, — это за семь вёрст от разъезда семьдесят восьмой
версты, а оттуда, наверно, не дальше чем десять вёрст. Если бы знать
дорогу, можно бы было туда за три-четыре часа добраться... Но кудою
пойти?»
Пока Крючковар думал, бандиты начали просыпаться.
— Эй, ты, вставай! Чего отлёживаешься? Толкнул один под бок,
и Крючковар поднялся, протирая глаза.
— Это откуда? — спросил один, рассматривая Крючковара.
— Это наш повар, вчера атаман определил, — объяснил Петро.
— А если повар, то какого чёрта не готовит?
Крючковар уже не боялся шомполов. Он придумал способ избежать
их. План был простой — здесь, в лесу, наверное, нет ни капусты, ни
буряков, а потому и борща наварить невозможно...
Атаману так и сказал:
— Картошки нет, да и буряков тоже...
А атаман на это:
— Если нет — достань. Бери коня и чтоб с тобой кто-то из парней
поехал.
Дело оборачивалось в лучшую сторону. «Скорей бы до Овражков,
а там видно будет...»
Дождя уже не было, но ветер гнал по небу тяжёлую шерсть облаков,
а сосны шумели воинственно-тревожно.
В село не поедем, выдадут, сволочи... Я подожду, а ты пойдёшь...
Говори что с разработок...
— Хорошо!
— Только смотри не убегай, потому что всё равно поймаем...
Крючковар пошёл в село, а бандит привязал коней в кустах,
сбросил саблю и ружьё и с одним наганом в кармане пошёл в село.
Скрываясь за хатами, он следил за Крючковаром, который, похоже,
и не думал к кому-то заходить. Дойдя до железной дороги, Крюковар
повернул в сторону семьдесят восьмой версты...
Бандит не погнался за ним, а вернулся к коням, взял лучшего и
поскакал к переезду в направлении семьдесят восьмой версты...
Провода гудели победными трубами, лес приветливо качал
Крючковару ветвями.
Но вдруг... Что это? Крючковар ничего не понимал...
— Что, сволочь, попался? — Его крепко держал за руку знакомый
бандит.
«Пропал!» — мелькнуло в голове.
— Так ты, сукин сын, бежать? А? Бежать? — Искры посыпались
из глаз... — Говори, куда бежал? Говори, а то... Бандит приставил
наган к груди.
Истощённое Крючковарово тело не могло оказывать сопротивление
хорошо откормленному, да ещё к тому же вооружённому бандиту.
Надо было прибегать к защите бессилием и хитростями.
— Жена... дети малые... без куска хлеба... — он стал голосить и
причитать с таким проникновением и чувством, что не оставалось
никаких сомнений в правдивости его слов.
Ещё один удар по затылку. Упал. Больно прикусил язык. Поднялся.
— Иди впереди, а будешь бежать — пристрелю!
С револьвером в одной руке ехал бандит верхом, а Крючковар
трусцой бежал впереди.
— Стой! — внезапно приказал бандит, когда уже заехали далеко
в лес.
Остановился.
— Подержи коня, а я пойду в кусты... Только смотри! — бандит
помотал перед Крючковаровым носом револьвером.
Крючковар взял коня и, когда бандит зашёл за ближайший куст,
твёрдая решимость охватила его. Он просунул ногу в стремя и оказался
в седле. Отчаянно погнал коня, тыкая ногами по рёбрам.
Позади послышались выстрелы, а через какое-то время конь
метнулся в сторону и упал, придавив Крючковару ногу. Другая пуля
ободрала щеку. И он, высвободив ногу, кинулся в кусты.
Бандит добежал до пристреленного коня, но преследовать беглеца
в кустах не имел никакой охоты, а начал стрелять в ту сторону, куда
побежал Крючковар.
Крючковар бежал и чувствовал свою победу.
Буйная радость переполняла впалую грудь его.
Он напился бодрого эликсира борьбы и переродился. Исчезла
вялость, воспитанная годами не тяжёлого но однообразного
труда. Никогда ещё он так остро не ощущал жизнь, как теперь,
в этих дебрях, в окружении сосен и болот.
Стрельба позади стихла и Крючковар призамедлил бег. Там сбоку
канава — можно напиться.
Ветер утих. Тучи сгрудились в оловянные тяжёлые горы и
спустились ниже над лесом. Накрапывал дождь.
Внезапно послышались снова отдалённые выстрелы. Один, второй...
«Стреляет, придурок», — только успело промелькнуть в Крючковаровой
голове, как что-то пронзило ниже плеча...
Перехватило дух. Рука инстинктивно схватилась за грудь. Крючковар
присел на сырую хвою, а потом упал навзничь. Небо на миг
вспыхнуло розовым заревом и погасло. Дикое Полесье шумело свои
тысячелетние шумы и заметало ими, как пустынным песком,
Крючковарово сознание.
1924 г.
КРЮЧКОВАР
Восени поліські дороги бубнявіють од дощу, а пісок,
вимитий на поверхню торфу, з сірого робиться заленкува-
то-сизий. Такою само піщано-сизою пеленою обволіка-
ються ліси, а притишений шум шамотить старечо-осінніми
губами за ялинами та соснами на оболонях.
Невиразною димкою обволікається й свідомість люди-
ни, що в такі дні попала в Полісся. І думає людина і не
думає. Шматочки думок розпливаються, і ніяк не зведеш
їх докупи!
Не міг звести докупи думок і Крючковар. Думав об-
міркувати дорогою, що йому робити далі, та нічого не
виходило. Поліський шум сточував думку, як пісок пу-
стельний сточує камінь.
Сковзаючись по багнистій лісовій дорозі, обходячи ка-
люжi обніжками, прямував Крючковар до залізничної
станції — треба було шукати роботи, бо зима — не свій
брат.
На лісових розробітках, де він працював у конторі,
його викинули за скороченням штату, а чого варта люди-
на без роду і без племені, без штатної посади, з єдиним
умінням писати ордери. Крючковар був переконаний, що
така людина нічого не варта.
Надуваючи щоки до синяків, хмари прискали дощем
у неголене Крючковарове обличчя, а часом трусили білу
пудру снігу.
Черевики втратили здатність набирати нові порції води
так само, як тіло Крючковарове не відчувало нових не-
приємностей. Всьому є межі!
Проміряв верстов із десять, а ще стільки ж лишилося до
станції.
Нудно й одноманітно.
Незабаром мусить бути сторожка знайомого лісничо-
го. Дійде до неї Крючковар, а лежанка гаряча... Заляже
на цілу ніч і так засне, так засне...
Ноги ступали автоматично і каламутили прозорі лісо-
ві калюжі. Так можна пройти десятки верстов, не помі-
тивши труднощів переходу.
З хаосу думок вивів Крючковара грубий голос, що
вигукував про «той цвяшок, на якому господь бог ризу
вішає», та про маму в різних варіаціях...
Крючковар підвів голову. Гурт людей з рушницями
напоготові обступав його.
— Звідки й куди йдеш? — запитав один, скінчивши
вихилясту лайку.
— З розробітків на станцію...
— А, так учотчик,— і нагай гостро в’ївся в Крючко-
варову тімницю. Він упав непритомний край дороги, уда-
рившись головою об пеньок.
Все це трапилося так швидко, що Крючковар не встиг
навіть як слід розглянути озброєних людей.
Холодний дощ вивів його з непритомності. Збоку чу-
лась притишена розмова, і він позирнув туди. Всі вось-
меро, сховавши рушниці від дощу під поли, сиділи під
старою сосною й розмовляли. Вухо Крючковарове вло-
вило прізвище Кобця, відомого бандита, що безкарно
гуляв у цьому глухому закутку Придніпрового По-
лісся.
«Мають мене за учотчика, певне, уб’ють»,— апатично
думав Крючковар. Учотчиками називали робітників на
державних підприємствах, які були взяті на військовий
облік (учот), що й звільняло їх од служби в Червоній
Армії. Це були переважно місцеві парубки, що здобули
собі право на легальне існування обліковою роботою. Во-
ли не мали потреби ховатись у лісі, як то робили дезер-
тири, а через це одрізався приплив людського поповнення
банд, чому бандити й ставились до учотчиків з незвичайною
жорстокістю.
Крючковар став прислухатись до розмови, і те, що він
почув, сколихнуло його апатію — приговореної до смерті
людини.
— Він так собі — ні риба ні м’ясо... вроді начеб при-
дуркуватий...
— А ти його давно знаєш?
— Та він на розробітках місяців зо три квитки пи-
сав...
Справа кращала. Крючковар зрозумів, що то про ньо-
го мова мовиться, а коли так, то його не вб’ють.
— Що з ним робити? Не пустить же його до стан-
ції? — говорив, видимо, ватажок.
Крючковар тим часом підвівся й сидів, схилившись
на пенька. Бандити помітили це і заговорили тихше. На-
решті встали й закинули рушниці на плечі.
— Ну, ходім з нами! — гукнув ватажок Крючковаро-
ві.— Та швидше!
Безнадійна річ було протестувати, безнадійна й небез-
печна.
Сама звичайна балачка могла змінити ставлення бан-
дитів на гірше. Крючковар розумів це добре і мовчки,
почуваючи неміч у ногах, підвівся з землі.
Звернувшій з проїжджої дороги, пішли ледве поміт-
ними стежками. З наближенням вечора хмари скупчува-
лись над лісом сіро-брудною вовною. Дощ більшав, і
шелест щодалі підносив тон, аж доки не став одноманіт-
но рівний, присипляючий.
Ішли мовчки, зрідка перекидаючись увагами та по-
творно сороміцькою лайкою.
Куди його вели, Крючковар не міг зрозуміти. Місця
були незнайомі, а до того ж у лісі зовсім уже стемніло,
і сосни злились у важку чорну масу, що, здавалось, не-
скінченно всмоктувала цей гурт людей.
Коли спереду темна маса лісу трохи розступилась,
один із ватаги коротко свиснув. У відповідь почувся та-
кий саме свист ліворуч, і за хвилю весь гурт зупинився
коло хати, зо всіма ознаками лісової сторожки.
— Хто йде? — озвався молодий голос.
— Свої... Чечель...
При світлі з вікна було видно, як фігура пішла в сіни
і звідти почулось:
— Пане отамане, Чечель із хлопцями прийшов!
— Нехай заходить до хати.
— Зараз!
Чечель пішов до хати, а коло Крючковара лишився
один бандит, якому, видимо, доручено стерегти його. Решта
з ватаги розійшлися хто куди: одні в сіни, другі до
повітки.
— Петре, веди його сюди! — гукнув Чечель із сіней.
— Ходім! — Вони ввійшли до хати і зупинилися біля
порога. На широкій лаві лежав дужий чорнобородий чо-
лов’яга, накинувши на себе кожуха. Його, видимо, недав-
но розбудили, він мружив очі від світла підсліпуватої
лампи й уважно розглядав Крючковара.
Чечель сидів біля столу на ослоні, перед ним стояла
пляшка самогону і нарізане великими шматками сало.
— Комуніст? — раптом запитав той, що лежав на
лаві.
Крючковар мовчав. Петро сіпнув його за рукав, мов-
ляв, тебе питають.
— Ні,— відповів Крючковар.
— Жид?
— Ні...
— А що ж ти за опудало таке?
— Я був на розробітках... діловодом... мене звільни-
ли... — несміливо промовив Крючковар.
— Це, пане отамане, правда. Петро його знає,— під-
твердив Чечель.
— Так...— промовив отаман.— А як же ж твоє прі-
звище?
— Крючковар... Онисим Крючковар... Климович по
батькові...
— Крю-чко-вар? Цебто крючки вариш? — Отаман за-
реготався, задоволений своїм жартом.— А кашу варить
умієш?
— Умію...
— А борщ?
— І... борщ...
Отаман, усміхаючись, подивився на Чечеля, потім пе-
ревів погляд на Крючковара.
— Так от, Онисиме Крючковаровичу,— отаман знов
зареготався з власного дотепу,— завтра навариш нам не
крючків, а доброго борщу. Розумієш? А зараз іди спати,
тільки не подумай тікати! — зробив він натиск на остан-
ньому.
Коли Крючковар з Петром повернулись до дверей,
щоб іти, отаман зупинив:
— Стійте,— і, діставши зі столу пляшку самогону,
налив обом по шклянці: — Пийте.
Під повіткою у сіні Крючковар заснув важким сном
знесиленої людини. Тут же спало чоловіка з двадцять бан-
дитів, а коло ясел стояли осідлані коні
Вранці прокинувся, коли всі ще спали. Дощ, не пере-
стаючи, шелестів у лісі. Люди лежали в підсумках з
патронами і з рушницями поблизу.
«Ускочив,— думав Крючковар,— до самого Кобця по-
пав у руки, а далі що робить — не знаю... І надало мені
ще кухарем назватись... Ой, погані твої діла, Онисиме!» —
проказував він сам собі.
З усіх страв, які Крючковар умів готувати, була пече-
на картопля та смажене сало. Тайна приготування борщу
обіцяла лишитись для нього навіки тайною. Він знав, що
в борщі є буряк, капуста і картопля, але яким способом
усе те перетворювалось в страву?
«Ой, і всиплють же мені шомполів,— думав свою не-
веселу думку Крючковар,— бач, яке мурляччя лежить!»
Помітивши, що один заворушився, він заплющив очі.
Нехай думають, що спить.
Двоє розмовляли:
— Курить є?
— Є... на, крути...
Пауза.
— Так шепетівський поїзд сьогодні вночі буде?
— Чечель казав, що так...
— На сімдесят восьмій верстві?
— Так.
— Всі поїдемо?
— Певне, що всі... Який же дурень лишиться...
Пауза.
— Звечора поїдемо. Зупинимо на переїзді, коло Хов-
рашків... Вже й червоного ліхтаря приготували...
А як не зупиниться?
— Та, крім ліхтаря, рельси розберем.
Пауза.
Темно... Ще тра поспать...
Голоси стихли, а в Крючковаровій голові пропливала
одна картина за другою, одна жахливіша ніж друга...
Сумніву не могло бути — бандити готували цієї ночі
напад на поїзд. Щось треба було робити, але що міг удія-
ти маленький чоловік, він, Крючковар, скорочений по
штату писарчук, а зараз записаний кухарем банди?
«Ховрашки,— це за сім верстов од роз’їзду сімдесят вось-
мої верстви, а звідси, певне, не далі, як верстов десять. Ко-
ли б знати дорогу, можна б туди за три-чотири години діста-
тись... Але кудою йти?»
Доки Крючковар міркував, бандити почали проки¬
датись.
— Гей, ти, вставай! Чого вилежуєшся? — штовхнув
один під бік, і Крючковар підвівся, протираючи очі.
— Це звідки? — спитав один, оглядаючи Крючковара.
— Це наш кухар, вчора отаман опреділив,— пояснив
Петро.
— А коли кухар, то якого чорта не куховарить?
Крючковар вже не боявся шомполів. Він винайшов спо-
сіб уникнути їх. План був простий — тут, у лісі, певне,
немає ні капусти, ні буряків, а тому й борщу варити не
можна...
Отаманові так і сказав:
— Картоплі немає, та й буряків теж...
А отаман на це:
— Коли немає — дістань. Бери коня та щоб з тобою
хтось із хлопців поїхав.
Справа оберталась на краще. «Швидше б до Ховрашків,
а там видно буде...»
Дощу вже не було, але вітер гнав по небу важку вов-
ну хмар, а сосни шуміли войовничо-тривожно.
— В село не поїдемо... видадуть, сволочі... Я почекаю,
а ти підещ... Кажи, що з розробітків...
— Добре!
— Тільки гляди не тікай, бо все одно піймаєм...
Крючковар пішов у село, а бандит прив’язав коней у
кущах, скинув шаблю й рушницю і з одним наганом У
кишені пішов у село. Ховаючись поза хатами, він стежив
за Крючковаром, який, видимо, й не думав до когось за-
ходити. Пройшовши до залізниці, Крючковар повернув У
бік сімдесят восьмої верстви...
Бандит не погнався за ним, а повернувся до коней,
узяв кращого і поскакав до переїзду в напрямі сімдесят вось-
мої верстви...
Дроти гули побідними трубами, ліс привітно хитав
гіллям Крючковарові.
Але раптом... Що це? Крючковар нічого не розу-
мів...
— Що, сволоч, попався? — Його міцно тримав за руку
знайомий бандит.
«Пропав!» — промайнуло в голові.
— Так ти, сукин син, тікати? Га?.. Тікати? — Іскри
посипалися з очей...— Кажи, куди біг? Кажи, а то...—
бандит приставив нагана до грудей.
Виснажене Крючковарове тіло не могло чинити опору
добре вигодованому та ще й до того озброєному бандито-
ві. Треба було братись до захисту безсиллям та хитро-
щами.
— Жінка... діти малі... без шматка хліба...— Він став
голосити і причитувати з такою проникливістю та чут-
тям, що не лишалось жодного сумніву в правдивості його
слів.
Ще один удар по потилиці. Упав. Боляче прикусив язи-
ка. Підвівся.
— Іди спереду, а тікатимеш — пристрелю!
З револьвером у одній руці їхав бандит верхи, а
Крючковар тюпцем біг попереду.
— Стій! — раптом наказав бандит, коли вже заїхали
далеко в ліс.
Зупинився.
— Подерж коня, а я піду в кущі... Тільки гляди! —
бандит помотав перед Крючковаровим носом револь-
вером.
Крючковар узяв коня і, коли бандит зайшов за най-
ближчий кущ, тверда рішучість охопила його. Він просу-
нув ногу в стремено й опинився в сідлі. Несамовито по-
гнав коня, б’ючи ногами по ребрах...
Позаду чулась стрілянина, а через якийсь час кінь мет-
нувся вбік і впав, придавивши Крючковарові ногу. Друга
куля обдряпала щоку. І він, випроставши ногу, кинувся
в кущі.
Бандит добіг до підстреленого коня, але переслідува¬
ти втікача в кущах не мав жодної охоти, а почав стріля¬
ти в той бік, куди побіг Крючковар.
Крючковар біг і почував свою перемогу.
Буйна радість наповнювала запалі груди його.
Він напився бадьорого трунку боротьби й переродив-
ся. Зникла млявість, вихована роками неважкої, але од-
номанітної праці. Ніколи ще він так гостро не відчував
життя, як тепер, у цих нетрях, в оточенні сосен і боліт.
Стрілянина позаду стихла, і Крючковар притишив біг.
Там збоку рівчак — можна напитись.
Вітер ущух. Хмари збилися в олив’яні важкі гори
і спустились нижче над лісом. Накрапав дощ.
Раптом почулися знову віддалені постріли. Один, дру-
гий... «Стріляє, дурень»,— ледве встигло промайнути в
Крючковаровій голові, як щось вкололо нижче плеча...
Захопило дух. Рука інстинктивно вхопилась за груди.
Крючковар присів на вогку хвоїну, а потім упав горіче-
рева. Небо на мент спалахнуло рожевими загравами й
згасло. Дике Полісся шуміло свої тисячолітні шуми й
замітало ними, як пустельним піском, Крючковарову сві-
домість.
1924 р.