«Я дивився в ту далину,
Де ховався ірландський
Нудний берег…»
(Шеймас Гіні)
В дитинстві ми бавились в хованки.
Ми – діти старого Дубліна.
Ми ховались від самих себе
У закоулках минулого
Потім виросли і ховали Дублін
У закутках свого химерного Я.
Ми бавились у буття –
Не знаючи, що воно насправді.
Ми думали, що гра це гра –
А воно насправді. Підросли і виявили:
Життя – це лише пуста гра.
А тоді ж – у дні радісні
Гра була змістовною.
Бо сповнена безпосередністю.
Нині ж ховатись нікуди –
Бо ми на острові:
Хіба сховаємось разом з ним –
Від очей заздрісних.
Але ж той бородатий –
Не Бернард Шоу, ні –
Отой, старіший, серйозніший
(Хоча він теж жартівник,
А може він теж ірландець?
Бо хто ж такий світ придумати
Пришелепкуватий та безглуздий
Міг ще?)
А поки що ми – діти:
Бавимось собі і не здогадуємось,
Що життя сумне то насправді
І забагато в ньому сірості…