Почорнів Дніпро від болю
У лихі години
Думу плекає про долю
Неньки України.
Заплітає в сиві коси
Жалібні стьожини,
Та змиває срібні сльози
З обличчя в долини.
Наче жінка безталанна –
Нема що й казати, -
Бо рабиня у кайданах,
Бо самотня мати.
У ярмі оре та й сіє
Лютую недолю…
Коли правлять лиходії,
Воля – тільки к горю.
Діти любі, діти милі
Жебраками стали –
Шахраї усі надії
З торбами покрали.
Не залишилось нічого,
Крім чорної думи…
І несе, мабуть, до Бога
Дніпро свої струми…
1995 р.