Він стояв один у полі.
Той, останній із живих.
Поруч цілі батальйони
Мертвих рідних і чужих.
Він стояв, а небо дике.
Наче сміхом залилось,
Після тижнів грому криків
Проясніло, розвелось.
Він стояв і слухав пісню,
Що у вухах ще дзвенить,
То з рушниці в каску свисне,
То гарматами бренить.
Він стояв. Останній. В полі.
Серед тисяч земляків.
Воював за свою волю,
Ось, отримав, що хотів.
Він стояв і посміхався,
Хоч і то був дивний сміх.
Бо сльозами заливався,
А кричав, і знати гріх...
Він стояв і думав - "Досить!
Кров вже вилилася вся!"...
Та не напилися боси,
З ліва йде нова орда.
Він помітив їх даремно,
Краще б і не знав про них.
Краще б просто стало темно,
Краще б в спину знемогли.
Але він стояв. Останній.
Тільки трошки вниз присів,
Зняв руками роси ранні
І лице своє умив.
Вони йшли. Все блище й блище.
Всіх не видно до кінця.
Він стояв, ні кроку з місця,
Бо його оця земля!
Вони йшли. Він взяв рушницю,
Швидко перезарядив,
І давай давати відсіч,
Тільки чомусь не зумів.
Підвела свого солдата
Залізяка, хай їй так,
Ну нічого. І з лопатой
Вже стояв герой-чудак.
Наче він не розуміє,
Що їх всіх не переб'є.
Та стоїть, зі злості виє,
І свого моменту жде.
Він стоїть - вони проходять.
"Та невже ви всі сліпі!?"
З дивом глянув він на ноги,
А вони на висоті.
Всі проходять через нього,
Наскрізь, через душу йдуть.
Він стоїть, такий убогий,
А на серці біль і лють.
Він стояв один у полі.
Вони всі давно пройшли.
Він стояв за рідні долі.
Хоч вже вище від землі.